Безкарність у центрі столиці: відомий журналіст заявив про побиття доньки та бездіяльність київської поліції

У суспільстві розгортається резонансна дискусія навколо безпеки у мирних містах та ефективності роботи правоохоронних органів під час війни. Приводом став публічний допис засновника та головного редактора видання «Факти» Олександра Швеця. Журналіст повідомив, що його старшу доньку посеред дня жорстоко побили в самому центрі Києва, а патрульна поліція відмовилася виїхати на виклик потерпілої.

Інцидент оголив одразу дві системні проблеми сьогодення: байдужість випадкових перехожих перед обличчям агресії та глибоку кризу в системі реагування Національної поліції на виклики громадян.

Напад стався кілька днів тому на зупинці громадського транспорту на бульварі Лесі Українки, неподалік від бізнес-центру «Парус». Донька журналіста поверталася з роботи і чекала на автобус № 118. Далі пряма мова журналіста:

Мою старшу дочку побили. На вулиці. Просто посеред дня. На очах у людей.
Кілька днів тому вона стояла на зупинці громадського транспорту. У самому центрі Києва. На бульварі Лесі Українки, трохи нижче бізнес-центру «Парус».
Поверталася з роботи, як і деякі з тих, кого зустрічала на цій зупинці майже щодня.
Цього разу був серед тих, хто чекав автобус 118-го маршруту, і сивий чоловік років 60.
Його тут знали всі. Він з якимись великими пакетами регулярно ходить до церкви на території Олександрійської міської лікарні, а потім повертається на ту саму зупинку, аби кудись їхати.
А знали його тому, що не було жодного разу, коли б він когось не образив або без причини не чіплявся до беззахисних жінок.
Коли він сильно штовхнув у спину мою дочку, вона, ледве не впавши від несподіванки, відійшла на край зупинки і дістала із сумочки балончик з лаком для волосся. На всякий випадок.
Побачивши це, чоловʼяга різко підскочив до неї і, вибивши балончик, вдарив кулаком в обличчя. Кілька жіночок зробили йому зауваження, а один чоловік навіть хотів зупинити хулігана, але був попереджений дружиною: мовляв, ти ж не знаєш, що у того нападника в голові, а, може, й у кишені.
Втім, коли старий хуліган (назвемо його так) пішов звичною дорогою до церкви, чоловік скинув потерпілій світлину, яку встиг зробити ззаду, і залишив свої координати, підтвердивши готовність свідчити про подію у поліції.
Телефонна розмова з поліцією була напрочуд короткою та чіткою: залишайтеся на місці, патрульні вже виїжджають.
Хвилин через 20 перетелефонували: можете їхати додому, патрульні не приїдуть. Але ми нападника знайдемо. Обовʼязково.
Більше не дзвонили. Очевидно, десь шукають.
На мої недавні пости у Facebook з приводу спроб шахраїв «розвести» за новими – сучасними! – схемами деякі коментатори (у тому числі й поважні колишні генерали міліції) радили неодмінно звернутися до правоохоронців, аби навіть спроба здійснити злочин була розкрита і покарана.
А я у відповідь намагався пояснити, що не хочу цього робити, бо у правоохоронців і без того вистачає оперативних завдань, повʼязаних з розкриттям конкретних правопорушень, які вже мали місце.
На жаль, я виявився правим. У правоохоронців так багато нагальних справ, що виїжджати на виклик потерпілої, яку в центрі столиці побив якийсь негідник, часу у них не вистачає.
Тут слід зауважити, що безкарність породжує свавілля. І коли наступного разу той самий хуліган вчинить насильство вже над якоюсь родичкою байдужого (або «дуже зайнятого») поліцейського, їм варто буде згадати, з чого все почалося.
Наразі всім нам важко переживати страхи та негаразди воєнного часу. І поліцейським, і простим людям. Хоча, звичайно, найважче доводиться тим, хто зі зброєю в руках щодня, щогодини, щомиті боронить нас від жорстокої агресії фашистської Федерації. І ми маємо дякувати нашим мужнім захисникам за те, що вони стримують цю страшну ворожу навалу вже пʼятий рік поспіль.
Але ж навіть у цей час ніхто не відміняв законів про захист цивільного населення у мирних містах. І у столиці України в тому числі…

Отже, якщо вас б’ють у самісінькому центрі столиці, головне правило — мати зручне взуття, щоб самостійно дістатися додому. Гучний інцидент із побиттям доньки відомого медіаменеджера на бульварі Лесі Українки яскраво продемонстрував еволюцію суспільного договору в тилу. Сучасні київські лицарі готові захистити вас хіба що фотографією нападника зі спини, та й то — попередньо отримавши дозвіл від дружини. А реформована патрульна поліція демонструє небачені дива сервісу та емпатії: тепер копи не просто ігнорують виклики про вуличне насильство, а ввічливо передзвонюють, щоб ви дарма не мерзли на зупинці в очікуванні правосуддя.

Сьогодні 20 липня журналіст повідомив:

Історія з побиттям моєї старшої дочки у самому центрі Києва закінчилася тим, що й передбачали деякі дописувачі у численних коментарях до публікації, яка викликала значний суспільний резонанс.
Годину тому нападник, про затримання якого вчора повідомляла поліція, із звичними пакетами в руках повертався з церкви, яка знаходиться на території Олександрійської міської лікарні, на ту ж саму зупинку громадського транспорту.

Моя дочка, яку цього разу супроводжували співробітниці, вимушена була ховатися від нього. А чоловік, побачивши біля зупинки жінку, яка щось передивлялася у телефоні, підійшов до неї збоку і голосно… загавкав.
Можна здогадатися, чому він був відпущений правоохоронцями.
Так само, як можна здогадатися, чим ця історія може закінчитися. Ні, не для моєї доньки. Вона вже знає, чого від нього можна чекати, і обережно переховувалася від небезпеки доти, доки цей чоловік сів в 118-й автобус і поїхав собі кудись.
Сумно історія може закінчитися для тих, хто ще не знає про те, що від нього треба триматися подалі.
Очевидно, таке вже життя.
Будьте обережними, друзі мої.
І нехай Господь береже вас і ваших рідних…