Багато хто любить фільми про супергероїв. Багато хто у дитинстві навіть хотів би ними стати. Щоб ось так – махнув рукою і переміг усіх злочинців у місті. Або навчився бігати швидше за інших, бо в тебе блискавка вдарила, ну або, там, павук вкусив. Зрозуміло, що все це фантазії, але ж у когось же вийшло! Є на нашій планеті люди, порівняно з якими супергерої Marvel – це просто клоуни в безглуздих костюмах. І ці люди… Супердиктатори.
Як вони одним указом “зупиняли” епідемії, “перемагали” США у війні і навіть вирішували проблему розлучень – розбирається Павло Канигін
От захотів екс-глава Туркменістану скасувати коронавірус – узяв і скасував. Просто, каже, немає такої хвороби. І слова такого немає. І ніхто в нас у країні не хворіє, бо я так сказав. А ще – нехай усі їздять тільки на білих машинах. Це красиво і приносить удачу. А хто не згоден – тому штраф. Ну і Академію наук він припинив фінансувати за непотрібністю.
Або, ось, його колега Кім Чен Ин. Той нещодавно заборонив у КНДР хот-доги – бо це західні харчові цінності. А заодно заборонив і розлучення. За порушення цих заборон можна виїхати одразу в трудовий табір. Ну або був такий кривавий диктатор Іді Амін, який правив в Уганді. Його офіційний титул повністю звучав так: “Його Високоповажність Довічний Президент, Фельдмаршал Аль-Хаджі Доктор Іді Амін, Повелитель усіх звірів на землі та риб у морі, Завойовник Британської Імперії в Африці загалом та в Уганді зокрема, кавалер орденів “Хрест Вікторії”, “Військовий хрест” і ордену “За бойові заслуги”” .
Він, до речі, потім ще оголосив війну США і виграв її за один день… У США про це, найімовірніше, навіть не знали.
Загалом, коли одна людина виявляється наділеною необмеженою владою, з нею починає відбуватися щось дивовижне. У неї з’являються надздібності. Побоюючись їх втратити, він спочатку просто тримається за своє крісло. Потім це крісло оббивається золотом, навколо нього вибудовують культ, і в якийсь момент він уже оголошує себе богом, вічним президентом, власником Місяця або винахідником усього на світі.
Сьогодні ми поговоримо про те, чому ж диктатори “їдуть дахом”. Чим це загрожує їхнім країнам? Які тривожні симптоми є у цієї “хвороби влади”? І чому все це здається смішним, а насправді – дуже сумним і страшним.
Капітан Туркменістан
Складно сказати, хто саме очолює цей світовий загін убивць здорового глузду. Але мій особистий фаворит – звісно, колишній президент Туркменістану, людина з важковимовним для багатьох ім’ям: Гурбангули Бердимухамедов.
Але давайте щоб було цікавіше, я буду його називати “Капітан Туркменія”. Ну тому що він начебто неймовірно крутий. Ось він палить із велосипеда по мішенях. Ось приїжджає на військові навчання і пояснює місцевим командос, як треба стріляти в ціль і метати ножі. Командос у шоці й аплодують.
Потім він сам особисто, за своїми ж високоточними кресленнями збирає ралійну машину. І ганяє на ній. А ще може по-батьківськи показати заводським мужикам, які вирішили зіграти йому на розстроєній гітарі, хто тут у країні головний Кіркоров.
З музикою у “Капітана Туркменії” взагалі особливі стосунки. Він і пише, і сам співає, і крутить вініли, а ось відео, де він читає реп, присвячений… своєму коню. Обережніше, там взагалі кринжовість зашкалює.
Загалом, таке відчуття, що людина живе своє найкраще життя, кайфує і нічого не соромиться. Тому що знає, що їй слова поперек ніхто не скаже. У Туркменістану в анамнезі занадто довгий період життя під від’їхавшими диктаторами. Першим був Сапармурат Ніязов. Скромний номенклатурний комуніст. Після розпаду Союзу і отримання прав на багаті газові родовища розвернувся так, як ні старшому Кіму, ні саудівським шейхам не снилося. Ну хіба що рівня Борату.
Ну, по-перше, безликий титул “президент” за його правління швидко змінився на “Туркменбаші Великий” – тобто, глава всіх туркменів. Заодно Ніязов змінив назву місяців у році, назвавши один на честь себе, інший – на честь своєї матері. Заборонив у країні оперу, цирк і балет, тому що він усього цього не розуміє, а отже – цього не розуміє ніхто. Ну і по дрібницях: понаставив собі 14 тисяч прижиттєвих пам’ятників і написав книжку “Рухнама” – щось середнє між біблією і конституцією для населення. Її мали вивчати і цитувати повсюдно. Від дитячих садків до університетів і співбесід на держслужбу. До речі, їй в Ашхабаді теж окремий пам’ятник стоїть.
Тож “Капітан Туркменія” прийшов на дуже добротний ґрунт. Він, звісно, з часом прибрав або переніс портрети і пам’ятники своєму попереднику, замінивши їх на свої. Ввів тотальну заборону на куріння, відбудував білокам’яний і абсолютно безлюдний Ашхабад, написав понад 60 книг, зокрема багатотомник “Лікарські рослини Туркменістану”, ну і по-повній підім’яв ЗМІ.
На кадри на кшталт “Туркменбаші щось говорить, а всі за ним уважно записують” без сміху дивитися неможливо. Як і на будь-який показушний захід, на кшталт “місячника зарядки”, або Дня Незалежності, на який примусово зганяють бюджетників. Але главі держави цей сюр явно подобався, тому машина пропаганди продовжувала його виробляти.
Весь цей театр одного актора відбувався на тлі жахливих показників країни у світових рейтингах. За індексом економічних свобод Туркменістан на 37 місці з 39 держав азіатсько-тихоокеанського регіону, за рівнем свободи преси – на 174 зі 180 у світі. Ну і до того ж, це одна з найбільш корумпованих країн планети. При цьому, Туркменістан, за даними ОПЕК на 2022 рік, на 11 місці у світі з видобутку природного газу. Тобто, жити б і процвітати. Якби не супергерої в керівництві.
Туркменбаші, до речі, вистачило розуму не правити до смерті, на відміну від Ніязова, а номінально передати владу синові Сердару. Той, начебто, скромніший за батька. Але, можливо, це тільки тимчасово. Тим більше, що історія знає приклади, коли сини виявлялися ще більшими диваками, ніж тата.
Третій Кім
Якщо перекладати з корейської, то пісня, яку крутять по ТБ Північної Кореї, закликає пишатися “доброзичливим батьком” Кім Чен Ином. Особливо мені подобається момент, як наприкінці військовий пританцьовує в навушниках SONY. Хоча Японія, ніби як, “імперіалістичний ворог” і над нею періодично корейські ракети літають…
Він раз у раз погрожує заходу ядерними боєголовками. Але, як кажуть обізнані люди, божеволіє від західних свистелок і перделок. Тож назвемо його “Рокет-меном”.
Формально, Кім Чен Ин у батьки нації навряд чи годиться. Йому всього 43 роки. І править він, за мірками інших диктаторів, всього-нічого – трохи менше 14 років. Але править Північною Кореєю – країною, в якій персоналістська автократія зведена в абсолют. Де навіть пам’ятники вождів не в повний зріст фотографувати заборонено. А раз він – вождь, як його батько і дід, то почесті йому належать за правом народження.
Третій Кім – молодший із синів Кім Чен Іра, попереднього керівника КНДР. І, за логікою, мав би поступитися братам престолом. Але один старший брат узагалі далекий від політики, інший був давно відсторонений від сім’ї, а 2017 року ще й загадково вбитий у Малайзійському аеропорту. І ось Рокет-мен став головною скалкою для планети і провідником ідей Чучхе. Так називається північнокорейська ідеологія, яка майже релігія. В її основі – збочений соціалізм, мілітаризм і впевненість в “особливому шляху”.
А щоб ні в кого з мешканців не виникало сумнівів у цьому шляху, у країні геть закритий доступ до світового інтернету, заборонений виїзд, а ЗМІ штампують пропаганду про те, як “жити стало краще”. Настільки краще, що кілька років тому доброзичливий батько, товариш Кім Чен Ин, розширив список злочинів, за які передбачено смертну кару, з 11 до 16. За даними FOX NEWS, на розстріл можна виїхати тепер за “реакційну діяльність”. Що це таке?
“Реакційна поведінка… включає носіння одягу, що не відповідає моді, наприклад, білих весільних суконь, синіх джинсів або сонцезахисних окулярів. Жаргонні вирази, що стосуються Південної Кореї, також заборонені в письмових повідомленнях”.
При цьому, дивишся на офіційні кадри пропаганди – так там усі радіють, плескають, від щастя плачуть. Генерали мудрі думки правителя в блокнотики конспектують… десь ми вже це бачили, так? Усі подібні режими люблять постановочну картинку. За кадром залишилося, наприклад, те, що тут назвали “важкий похід”: кошмарний голод дев’яностих, спричинений тупістю керівників і неспроможністю ідей чучхе.
За різними оцінками, тоді могли загинути до 3 мільйонів корейців. Та й зараз у КНДР критична ситуація з продовольством. Середня зарплата в країні, за даними сходознавця-кореєзнавця Андрія Ланькова, – 15 доларів. А влада витрачає мільярди на ракети і будує напоказ шикарні курорти, куди, до речі, їздять росіяни. Хочеться запитати: “Звідки гроші, Кім”? У країни, яка майже ні з ким не торгує. А ось звідки.
Північна Корея – це головний світовий злодюжка. Який віджимає гроші злочинним шляхом. Кілька років тому світові ЗМІ писали про таємну організацію “Офіс 39”, головне завдання якої – постачати іноземну валюту в КНДР. Будь-яким способом. Хоч підробкою доларів, хоч торгівлею наркотиками. Корейські хакери, пов’язані з владою, роються в чужих криптогаманцях і банківських вкладах.
У 2019 ООН заявляла, що вони вкрали з рахунків у світових банках близько 2 мільярдів доларів. Які тут же витекли в місцеву воячку. Але ж спочатку Північна і Південна Кореї були в однакових умовах. Це були зруйновані війною аграрні країни. Тільки одна потім почала будувати відкритий ринок і зі змінним успіхом демократію, а друга – чебурнет і диктатуру під виглядом суверенності.
І ось тут саме час розповісти ще про одного божевільного диктатора. Який свою “суверенність” і “стабільність” будує вже 31 рік.
“Картопляний монстр”
Олександра Лукашенка називають “останнім диктатором Європи”, хоча сам він скромничає і періодично заявляє, що за владу не тримається, і ось-ось піде, але коли це “ось-ось” настане – одному Лукашенку відомо. Не дарма ж він прибрав обмеження на кількість президентських термінів і перетворив вибори на фарс. Пам’ятаєте ці кадри 2020? Коли він, з автоматом без ріжка, готувався захищати свою владу і резиденцію від народу, який його не обирав. І який від нього втомився.
Мирний протест тоді вдалося втопити в насильстві силовиків. Одних – до напівсмерті били в катівнях ізоляторів. Інших – видавили з країни. На третіх – оголосили полювання. Минулого року, наприклад, затримали музикантів гурту NIZKIZ. Їм присудили 2,5 роки “домашньої хімії” – тобто, ув’язнення вдома. Літак із редактором “Нехти” Романом Протасевичем КДБ примусово посадив у Мінську, фактично, здійснивши його захоплення. А Сергій Тихановський, нещодавно амністований, без сліз не може переказувати жах лукашенківських в’язниць.
При цьому, зовні Лукашенко – це такий, кринжовий мужик, який говорить мемами… ну і ще він дуже любить звітувати чиновників під камери.
І ще любить, що його називають “батька”. Хоча ніякий він нескінченно втомленим від нього білорусам не батька. Тож давайте ми будемо називати його небатька… Хоча якось дивно звучить. Назву-ка я його “ебатька”.
Для обивателя його спектаклі подаються, як прояв хазяйновитості. Типу – ось який він молодець, скрізь сам порядок наводить. Блін, та він навіть із Пригожиним, ніби як, домовився! Навіть на це його суперсили вистачило! До країни ебатька ставиться, як до власного колгоспу. Відкидаючи будь-які інновації крутіші за трактор і будь-яку економіку, крім командної. Ніякого інституційного життя поза Лукашенком у Білорусі не існує. Він – закон, він – суд, він – моральний авторитет. Він відповідає і за міжнародні відносини, і за надої конкретної корови. Він регулює ціни і збирає на полях картоплю.
Білорусь за Лукашенка – класична персоналістська диктатура з сільським акцентом. Він любить владу, як тракторист – свою кабіну: затишно, тепло і ніхто не заважає. Питання тільки, куди цей трактор їде. За індексом економічних свобод країна плететься в хвості списку. Доповідь ООН говорить про “систематичні та широко поширені” порушення прав людини в країні. Молодь їде, журналісти і підприємці – під ковпаком або у в’язницях.
І ось це – спільне місце у всіх супердиктаторів. “Капітан-Туркменія”, корейський “Рокет-мен”, “ебатька” і подібні до них не дуже-то й турбуються про процвітання ввіреної їм території. Куди більше їх турбують власний добробут і тривалість перебування при владі. Тому що саме влада – це той самий укус павука або удар блискавки, який зробив їх всесильними.
На лідерів демократичних країн вони дивляться, як на біснуватих – це що, ось так от прямо можна піти зі своєї посади через 4 роки? І що, країна без мене не розвалиться? І тебе потім не стратять? Ні, так не піде! Тому пропаганда супердиктатора обов’язково пов’язує майбутнє держави з його власними, його критику сприймає, як критику всієї країни і жителів, ну і придумує образ зовнішнього ворога. З яким – обов’язково тільки за диктатора на чолі – потрібно боротися. Бо без нього – ворог переможе;
Супергерої в Африці
Є така країна – Зімбабве. Про що ви думаєте, коли чуєте цю назву? Ну, навряд чи про поклади золота, алмазів і водоспад “Вікторія”. Хтось, може, згадає ось цю купюру. Сто трильйонів місцевих доларів. На неї, щоправда, можна було купити чи то пачку сигарет, чи то пару буханок хліба. Але й вона з часом знецінилася. Що ж таке сталося із Зімбабве, що там гроші стали коштувати дешевше за папір, на якому надруковані? А стався з нею Роберт Мугабе.
У 1980 він виграв перші й останні незалежні вибори в країні. Незабаром вона перестала бути колонією, і Мугабе почав розвивати сільське господарство, давати більше прав чорношкірому населенню, відкрив йому доступ до освіти, медицини. Коротше, добре почав. Але потім уявив себе суперменом, без якого тут не протягнуть. Сколотив свою армію терору, яка влаштувала справжній геноцид, убивши понад 20 тисяч місцевих в одній із зачисток.
Наприкінці 90-х вирішив, що треба просто відібрати сільгосп-землі у білих і віддати їх чорним – ну а чому б не зробити так, якщо він може так зробити? І цим Мугабе геть угробив власну економіку. До того ж у країні ще й почався голод. При цьому все своє правління Мугабе не переставав базікати про злісних імперіалістів, які сплять і бачать, як би знову перетворити Зімбабве на колонію. Але вже він-то їм не дозволить. Треба тільки трохи потерпіти.
Ще один колишній борець з імперіалізмом і колоніалізмом – Полковник Каддафі, екс-глава Лівії. Його багато хто досі шанує мало не як ідола, який посмів кинути виклик колективному Заходу. І навіть придумав нову форму державного устрою – Джамахірію. Її принципи він описав у своїй програмній праці – “Зелена книга”. Цікаво, що це за фіча в диктаторів – зелені книжки писати, ну да ладно…
Каддафі – ідеальний карикатурний персонаж. Ніби придуманий аніматорами і сценаристами Діснея. Перші – намалювали ескізи його екстравагантних костюмів. Другі – пояснили, як поводитися. Наприклад – поставити особистий намет практично в центрі Нью-Йорка під час візиту до штаб-квартири ООН. Або розкидати вирвані аркуші зі статуту цієї самої ООН, виступаючи на її трибуні. Ну а ще – оточити себе красунями-охоронницями. І він був до останнього впевнений, що цей образ працює. Навіть виступаючи у зруйнованому президентському палаці за кілька місяців до загибелі.
На ділі ж, “борець за все хороше” Каддафі – був спонсором світового тероризму. За його наказом, наприклад, було підірвано американський літак над Локербі – про це повідомив колишній очільник мін’юсту Мустафа Абд-аль-Джажаліль, який пристрасно викривав злодіяння Каддафі, коли того вже не було на світі. Тоді загинуло 270 людей. А хвалена “Джамахірія”, тобто “держава народних мас” перетворилася на банальну диктатуру. І ці самі “народні маси” в підсумку і розтерзали колишнього вождя.
Диваки при владі
Ну і ось тепер давайте проаналізуємо: що ж із ними всіма було не так? Чому, що не диктатор – то якийсь напіванекдотичний персонаж із дивними заморочками? І навіть якщо він і був спочатку нормальною людиною, то за підсумком обов’язково перетвориться на якогось “Доктора зло”. А свою країну потягне, в кращому разі, в Середньовіччя.
Усе зрозуміло. Диктатура тримається на кількох китах. Основні – це страх перед силою, ідеологія і харизма лідера. Так уже ми влаштовані, що “любимо дивненьких”. Нам подобаються співаки з незвичайними голосами або актори з незвичайною зовнішністю. Так і у владі. Незвичайні лідери привертають до себе увагу. Згадайте Трампа. Одних він бісить, інших – захоплює. Він – явний соціопат. Людина з порушеною емпатією і зневагою до соціальних норм. Такі люди часто вибиваються в лідери. Про це мої колеги з “Нової газети-Європа” говорили з нейробіологом Робертом Сапольскі.
Але навіть якщо абсолютну владу отримує умовно здорова людина, вона все одно діє їй на мізки. У прямому сенсі. І що довше вона в цій владі сидить, то сильніше вона діє. Вчені з бельгійського Антверпена клінічно довели, що лідерське становище впливає на стан певних ділянок мозку:
“Дані, що залежать від рівня кисню в крові, показують, що в міру зростання нерівності та збільшення спокуси мати більше, ніж інші, у лідерів знижується нейронна активація в областях, пов’язаних зі сприйняттям перспективи та когнітивним контролем…”.
Ну, тобто – падає адекватність ухвалення рішень. А якщо ще й оточити себе підлабузниками, які тебе тільки звеличують, ця адекватність узагалі зникає. Крім того, у будь-якій автократії або диктатурі начисто випалені інструменти зворотного зв’язку. Опозиціонерів посаджено або вбито, ЗМІ залишилися тільки лояльні. Я, наприклад, знаю, що на перших термінах Путіну на стіл приносили ту саму “Новую Газету”, щоб він отримував альтернативну картину світу. Але потім цю практику прибрали. Ну і як тут не поїхати головою?
А далі – історія про “я для країни” швидко перевертається в “країна для мене”. І особисті забаганки і бажання диктатора оголошуються національними інтересами. У знаменитій книзі “Чому одні країни багаті, а інші – бідні” автори – нобелівські лауреати – знаходять причину у двох різних видах соціальних інститутів. Вони називають їх “Інклюзивні” та “Екстрактивні”. В інклюзивних – рішення ухвалюються широкими верствами суспільства, є приватна власність, незалежний суд, верховенство закону. Екстрактивні – забезпечують короткострокову вигоду тільки еліті. І на еліті ж замикаються. І ні про яке багатство і розвиток держави в цьому випадку мови бути не може.
Хоча тут начитані глядачі можуть мені заперечити: “Ти, Паш, не гони. Ось, Сінгапур часів Лі Куан Ю теж був, м’яко кажучи, далекий від демократії, але он як виріс”. Так, Лі Куан Ю вивів країну зі злиднів і всього за 25 років створив “сінгапурське економічне диво” авторитарними методами. Зокрема, підпорядкувавши ЗМІ і саджаючи без суду політичних опонентів. Але я, по-перше, і не кажу, що Сінгапур – рай земний, з його драконівськими штрафами і обмеженням свободи слова. А, по-друге, Лі Куан Ю створив суворий закон, єдиний для всіх. Навіть для найбільш наближених. Не замикався на власній винятковості, а навпаки – відкрився всьому світу. Ну і вчасно сам відійшов від влади, залишивши країну на економічному підйомі.
І для нині живих диктаторів це гарне повчання. Що треба вчасно закінчувати, щоб не нашкодити собі та країні. Щоб залишити після себе найголовніше – пам’ять про себе. Бо статуї твої все одно знесуть, портрети приберуть на смітник, а цитати із зелених книжок забудуть. І все це – тільки питання часу.
Джерело: prosleduet.media