Розслідування

Австрійський шніцель з вірменським соусом: як «дуршлаг» для санкцій рятує російську броню

Published 27 Грудня 2025

Світ великої геополітики — це дивовижне місце, де вдень дипломати в накрахмалених сорочках обговорюють «непорушність кордонів», а ввечері австрійські бізнесмени пошепки пояснюють, як краще переклеїти етикетку на підсанкційному обладнанні. Ця історія про австрійські фільєри та білоруський «Гродно Азот» — ідеальна ілюстрація того, як європейський прагматизм перетворюється на звичайне мародерство під соусом «нейтралітету»

Свіже розслідування білоруських активістів про операцію «Бреніті» доводить: якщо Росія замовила каски та бронежилети, то «цивілізована» Європа завжди знайде спосіб доставити для них запчастини, аби тільки в слухавці не звучало страшне слово на літеру «М». Це не просто обхід обмежень — це логічне продовження тих самих розмов 2008 року, де Україну називали «штучною», а отже, і санкції за її захист — чимось несерйозним і тимчасовим.

Щоб підтвердити готовність європейської компанії обійти санкції, БРЦ спільно з ініціативою «Рабочы Рух» провів операцію під кодовою назвою «Бреніті». Представившись вигаданим білоруським виробником, розслідувачі обговорили доставку до Білорусі заборонених товарів. Так вони на словах повторили схему, за допомогою якої білоруське державне підприємство «Гродно Азот» продовжує отримувати обладнання, незважаючи на обмеження, введені проти Мінська за співучасть у війні Росії проти України.

За легендою, в Брестській області скоро з’явиться нове підприємство «Бреніті», яке буде виробляти поліамідну нитку. Для його обладнання потрібні європейські деталі, які не можна ввозити через санкції. Але розслідувачі з’ясували, що білоруське держпідприємство «Гродно Азот», яке має таке ж виробництво, зуміло їх отримати. І пішли тим же шляхом.

Директор австрійської компанії-постачальника, Молібога Сергій Михайлович, згідно з даними, вказаними на його сторінці в Facebook, раніше жив в українському місті Нікополь, а потім навчався в Московському фізико-технічному інституті, прямо сказав, що готовий продати заборонений товар за схемою, яку вже використовував. Більш того, він запропонував «Бреніті» стати посередником для доставки комплектуючих підсанкційному «Гродно Азоту».

Додатково розслідувачі з’ясували, що в 2000 році він став співвласником компанії в Австрії, був громадянином РФ, а в 2005 році отримав паспорт Австрії. Також у нього були частки в білоруських компаніях (ТОВ «Аркос плюс»), з яких він вийшов у 2019 році.

Іронія ситуації починається з самої назви ключового елемента — фільєри. Це такий собі високотехнологічний «дуршлаг», через який продавлюють полімер, щоб отримати нитку для військових шоломів. І ось австрійська компанія Tetran, замість того щоб гордо закрити двері перед агресором, раптом виявляє в собі неабиякий талант до логістичної творчості.

Директор компанії Сергій Молибога, почувши про замовлення для російського війська, реагує не заявою в поліцію, а щирим батьківським повчанням: «Не треба мені говорити такі слова по мобільному телефону!».

Це і є сучасне прочитання європейських цінностей: ти можеш допомагати вбивати сусідів, головне — робити це в режимі «тиші» і не псувати карму оператору зв’язку.

Схема обходу санкцій виглядає як класичний шпигунський роман, де замість Джеймса Бонда — дівчина з Вірменії та турецькі фірми-прокладки. Спочатку австрійці кажуть, що через Литву чи Польщу везти «не комільфо», бо там прикордонники занадто прискіпливі.

«У вас буде договір з Вірменією. Там займається дівчина. … Фірма не моя, але я з нею працюю і все нормально», — запевнив бізнесмен.

Але варто згадати про вірменський маршрут, як «червоні коди» товарів раптом стають рожевими. Тут ми бачимо дивовижну спадкоємність: як у 2005 році Путін переконував Буша, що іранські «фанати» — це проблема, водночас допомагаючи їм, так і сьогодні європейські постачальники вдають жах від війни, паралельно виписуючи накладні на Гродно через Турцію.

«Гродно Азот», який під санкціями вже три роки, почувається як риба у воді, бо знає: європейський бізнесмен — це істота, яку можна налякати совістю, але неможливо налякати прибутком.

Особливо пікантним виглядає сучасний контекст «20 пунктів миру». Поки Зеленський та Трамп обговорюють моніторинг лінії зіткнення за допомогою космосу, австрійська фірма пропонує «моніторинг» через Вірменію.

Навіщо Україні 800 тисяч солдатів, якщо європейські деталі для російських бронежилетів прибувають вчасно і без затримок? Це і є та сама «стратегічна стабільність», про яку мріяв Кремль ще у 2001-му. Якщо держава «штучна», то і кордони її — умовність, яку можна обійти за допомогою зміни товарного коду або «незабороненого комплекту», куди хитра деталь входить як прикраса.

Сарказм долі полягає в тому, що вірменські посередники навіть не приховують своєї стратегії: «Ми працюємо за законом, але якщо код червоний — ми знайдемо аналог».

Це нагадує розмову про ядерну зброю в меморандумі 2005 року, де Путін обурювався американськими «малими зарядами», водночас тримаючи руку на пульсі іранської програми. Сьогодні «малий заряд» — це кожна така фільєра, яка перетворюється на захист для окупанта. А австрійський директор, що шикає на журналістів, — це символ всієї системи, яка побудована на грі в «я нічого не чув».

Зрештою, операція «Бреніті» показала, що жоден «міцний пакет глобального розвитку» з пункту 8 мирної угоди не запрацює, доки «австрійські друзі» допомагають затягувати петлю на шиї українського суверенітету.

Це замкнене коло: однією рукою Європа виділяє мільярди на відновлення України, а іншою — продає обладнання тим, хто цю Україну руйнує. І поки в Рівному прокурори купують землю за 500 доларів, підтверджуючи тези про «корумповану недодержаву», у Відні спокійно пакують валізи з запчастинами, підтверджуючи, що для великого бізнесу війни не існує — є лише «утруднена логістика».

Справжній «Framework» закінчення війни почнеться не з підписів Трампа чи Зеленського, а з моменту, коли за фразу «поставимо через Вірменію» директорів європейських фірм почнуть саджати в тюрму, а не запрошувати на чергові бізнес-форуми про «відбудову».