Як європейські супермаркети торгують житомирським пластиком під виглядом екотоварів

Бюргер у затишному передмісті Мюнхена чи Парижа акуратно кладе до візка мішок вугілля з гордою плашкою біовідповідальності, навіть не підозрюючи, чим насправді пахне його недільний стейк. Поки французькі ентузіасти витрачають десятки мільйонів євро на технологічні біорефінерії з контролем викидів, на українському Поліссі працює значно ефективніший стартап: пара іржавих бочок посеред поля, злі собаки, змова з місцевим лісгоспом і спалювання побутового сміття з пластиком. Завдяки магії паперових накладних та спритним румунським посередникам випалена нелегальна деревина миттєво отримує престижний сертифікат FSC, доводячи, що найкращий європейський екостандарт — це просто правильний пакет, у який загорнули токсичну пустку.

В європейському супермаркеті мішок деревного вугілля для барбекю може виглядати як екологічний і відповідально вироблений товар. Проте в ньому приховується незаконно заготовлена деревина, піролізні бочки посеред поля, забруднення ґрунту й повітря і підроблене “зелене” маркування. У виданні “Рубрика” розібрались, як працює цей ринок і які рішення вже випробовують в Україні та країнах ЄС. 

Україна постачає деревне вугілля до Румунії, Польщі, Франції, Бельгії, Нідерландів, Німеччини та інших країн Європейського Союзу. Воно з’являється у звичайних європейських супермаркетах під відомими брендами, часто з маркуванням, яке має переконати покупця в екологічності та відповідальному походженні продукту.

Але простежити шлях вугілля від конкретної партії деревини до полиці магазину вдається не завжди. За оцінкою представника легального українського виробника, лише за перші вісім місяців 2025 року до європейських країн могли продати близько 10 тисяч тонн українського деревного вугілля. Водночас з них лише 1,5–3 тисячі тонн могли походити з легальних виробництв. Решта, ймовірно, надійшла з нелегального або напівлегального сегмента.

Проблема не лише в тому, що в Україні існують нелегальні випалювачі. Європейський покупець бачить “зелену” позначку, що свідчить про “екологічність” товару, але не бачить саморобної печі в полі, відсутності дозволів, походження деревини чи умов, у яких працювали люди. А “Рубрика” — бачила. Розповідаємо, як незаконно виготовлене деревне вугілля потрапляє до ЄС, та чому ця схема досі працює в Україні.

Чи правда, що нелегальне деревне вугілля з України настільки популярне в ЄС?

Легальних виробництв в Україні небагато, і вони програють у ціні тим, хто має доступ до дешевої непрозорої сировини. За словами нашого співрозмовника, який виготовляє цілком легальне деревне вугілля і який побажав залишитись анонімним, деревина, придбана на прозорому ринку, може коштувати близько 3500 гривень за кубічний метр, а з доставленням її ціна наближається до 4000 гривень без ПДВ. До цього треба додати витрати на технології, бухгалтерію, екологічні рішення, оплату праці та сертифікацію.

У результаті готове вугілля легального виробника може коштувати на 200–300 євро за тонну дорожче, ніж продукція підприємств, які використовують напівлегальну або незаконну деревину. Через таку конкуренцію підприємство нашого співрозмовника фактично зупинилося: продовжувати виробництво за цих умов стало неможливо. На його думку, якщо проаналізувати перелік ФОПів і компаній, які експортують деревне вугілля з України, більшість із них не є цілком легальними виробництвами.

Центральною проблемою залишається саме цей ціновий розрив, наголошує Лукас Файлер з Earthworm Foundation (глобальна некомерційна організація, що співпрацює з бізнесами задля охорони природи). За його словами, ринок перебуває у тій самій точці, що й п’ять років тому: “У нас немає регулювання, немає обізнаності суспільства, немає свідомої споживацької бази”. Регламент Європейського Союзу про запобігання знелісненню (EUDR), покликаний забезпечити чисті ланцюги постачання, наразі здебільшого не виконується. Тому виробники, які купують легальну деревину й дотримуються екологічних вимог, далі змушені конкурувати з товаром із дешевої незаконної сировини.

Польові печі та європейський експорт

Одним із найпоказовіших прикладів того, як може виглядати такий бізнес, є ТОВ Карбон ПРО на Житомирщині. Виробництво мало схоже на сучасне, з контрольованими викидами, автоматизацією та чіткими екологічними правилами. Радше — на польову інфраструктуру, яка водночас може бути вбудована у значно більший торговельний ланцюг.

Бочки, які використовуються тут та на інших подібних підприємствах, дуже неефективні. Деревина, що має стати вугіллям, завантажується всередину, повільно нагрівається за рахунок вогню, що підтримується в іншому відділенні бочки. Чадний газ, метан, леткі органічні сполуки, смоли та дрібнодисперсний пил потрапляють у повітря, а конденсат може забруднювати ґрунт. Це створює ризик отруєння, опіків і пожеж для працівників, а через неконтрольовану температуру та приплив повітря частина деревини згорає або не вуглецюється повністю. Тому така технологія потребує більше сировини, дає менший вихід вугілля, а енергія піролізних газів просто втрачається.

ТОВ “Карбон ПРО” фігурує у матеріалах кримінального провадження (зв’язок вдалось встановити завдяки аналітичній системі YouControl). За версією слідства, керівник і засновник компанії нібито організував виробництво, зберігання та продаж деревного вугілля на державній земельній ділянці, призначеній для ведення сільського господарства, але не для виробництва деревного вугілля. У справі також ідеться про можливе заниження класу й обсягів деревини під час рубок, внесення неправдивих даних до документів, незаконні рубки, перевезення та продаж деревини. Цікавим є й той факт, що піролізні бочки, які нині знаходяться на виробництві та працюють, нібито були вилучені слідством під конфіскаю. Цей факт демонструє, як насправді правоохоронні органи борються з порушниками екологічного законодавства.

Водночас підприємство не виглядає як ізольований малий виробник, що працює лише для місцевого ринку. За даними онлайн-сервісів відстеження вантажів, серед основних напрямків експорту компанії були Румунія, Франція і Польща, а також Бельгія та Нідерланди. Європейські споживачі могли бачити вже не піролізну піч у полі, а готовий товар у красивому пакуванні, яке знайшли на майданчику під час обшуку.

У матеріалах розслідування щодо “Карбон ПРО” також згадуються папки з написом “FSC” (маркування, яке має підтверджувати відповідальність виробника до довкілля), товарно-транспортні документи на деревину і брендовані мішки. Цей набір демонструє можливий перехід польового виробництва у сферу офіційного товару: деревина стає вугіллям, вугілля пакується цілими палетами, які згодом відправляються до європейського покупця, а документи мають створити враження прозорого походження.

Німецька Maras Sommer GmbH — єдина компанія, яка відповіла на запити медіа, — також підтвердила частину описаного інсайдером ланцюга. Імпортер, заснований 2010 року в Гебертсгаузені, має сертифікацію ланцюга постачання FSC та реєстрацію REACH. Компанія повідомляла, що співпрацювала з “Карбон ПРО” і зазнала через фірму збитків, які оцінює приблизно у 300 тисяч євро.

“НЬЮЕКОЛАЙФ”: мішок із FSC поруч із деревиною без бирок

Окремі елементи такої самої моделі ми побачили й на інших об’єктах. Поблизу села Злобуднів Київської області на території, пов’язаній із ТОВ “НЬЮЕКОЛАЙФ”, стояли піролізні бочки, деякі з них — доверху завантажені деревним вугіллям.

У підсобному приміщенні серед сміття ми знайшли новий порожній паперовий мішок із написом “FlamaPur” і маркуванням FSC. Для покупця в Європі така позначка виглядала б як свідчення відповідального виробництва. Проте походження знайденої на самому майданчику деревини залишалося під питанням. За таких умов сертифікаційне маркування — лише ширма, яка нічого не розповідає про реальний шлях сировини.

Як і попереднє виробництво, ТОВ “НЬЮЕКОЛАЙФ” фігурує в кримінальному провадженні, яке стосується можливого безгосподарського використання земель, зокрема ділянок, які ми відвідали, а також крадіжки деревини та забруднення атмосферного повітря під час виробництва деревного вугілля. Втім, як і в багатьох судових справах цієї категорії, провадження відкрите, але подальшого руху справа, на жаль, не має.

Шибене: аби виготовити деревне вугілля, тут спалюють… пластик і побутове сміття

Ще один об’єкт — у селі Шибене на Київщині, на землі, що належить ТОВ “УКРТЕХОРЕНДА”. Тут нам пощастило знайти деревину з бирками Іванківського лісництва — це може свідчити, що принаймні частина сировини мала документально простежуване походження. Проте поряд зберігалася й деревина без бирок, походження якої невідоме. Біля піролізних бочок також були купи пластикового сміття, а у бочці для випалювання вугілля спалювали звичайні відходи — пластик, поліетилен та побутові відходи. Крім того, цю земельну ділянку взагалі не можна було використовувати для такого виробництва.

Саме поєднання сировини з документами та без них ускладнює контроль. Наявність у виробничому ланцюгу одного легального елемента ще не означає, що прозорим є весь ланцюг.

У цій справі суд визнав орендаря земельної ділянки винним у забрудненні землі й повітря та недбалому використанні земель. У матеріалах йшлося про перевищення гранично допустимих концентрацій бору, марганцю та миш’яку в ґрунті на ділянці, де виробляють деревне вугілля.

Деякі з відвіданих нами об’єктів узагалі вже не мали б працювати: у кримінальних справах, у яких вони фігурують, є вироки. Проте навіть після штрафів і “конфіскації” піролізних бочок такі підприємства можуть продовжувати роботу. Отже, проблема полягає не тільки у відсутності правил, а й у тому, чи виконують уже ухвалені рішення.

Як “сіре” вугілля стає офіційним товаром?

Незаконні схеми можуть складатися з кількох окремих компонентів, які поєднуються завдяки прогалинам у законодавстві та недостатньому контролю.

Перший компонент — сировина. В Україні є ліси, якими управляє Державне агентство лісових ресурсів, комунальні ліси, лісосмуги та насадження між полями. Не всю деревину обліковують і контролюють однаково ретельно. Такі “сірі” зони можуть ставати джерелом безплатної, хоча й незаконної, сировини, яка дає виробникові змогу суттєво знизити собівартість кінцевого продукту.

Другий компонент — документи. За словами співрозмовника, одна з можливих маніпуляцій стосується виробничого коефіцієнта — співвідношення між кількістю деревини, що надходить у виробництво, та обсягом готового вугілля. За технологічного виробництва для однієї тонни деревного вугілля потрібно приблизно 5,6–5,7 кубічного метра деревини. Якщо в документах зазначити один коефіцієнт, а фактично використовувати інший, у ланцюгу виникає місце для “додаткової” сировини — несертифікованої, напівлегальної або незаконно заготовленої.

Інший спосіб — купити документи на деревину, яка насправді ніколи не потрапляла на виробництво. На папері все виглядатиме правильно: є накладні, обсяги та зазначене походження. Реальна ж деревина може бути іншою — дешевшою та не завжди легального походження. Так “сіре” вугілля отримує можливість виглядати законним.

Третій компонент — саме виробництво. На нелегальних майданчиках деревне вугілля часто випалюють примітивним способом: піролізні бочки встановлюють у полі, на промислових або навіть сільськогосподарських земельних ділянках; деревину завантажують вручну; побічні продукти потрапляють у ґрунт, а викиди — у повітря. Такий об’єкт легко сховати в лісосмузі, на околиці села або на віддаленій ділянці.

Четвертий компонент — пакування й експорт. Одним із ключових хабів є Румунія, куди вугілля можуть постачати різні українські ФОПи та компанії. Там його сортують, пакують, проводять додаткові операції з документами або сертифікацією, і лише після цього воно потрапляє на ринки ЄС. Більш організовані нелегальні виробники можуть пакувати товар у мішки з маркуванням європейських брендів уже на українських майданчиках, підвищуючи його вартість.

Хто платить за дешевий товар?

Для легальних українських виробників ця модель означає витіснення з ринку. Вони дорожче платять за деревину, інвестують у технології, екологічні рішення, безпеку праці та сертифікацію, але мають конкурувати з дешевою продукцією, виготовленою у небезпечний спосіб.

Для довкілля це ризик незаконних рубок, неконтрольовані викиди у повітря, потрапляння побічних продуктів піролізу в ґрунт і забруднення земель. Для працівників — тривале перебування біля шкідливого диму та попелу без належного захисту. Для європейських споживачів — введення в оману. Маркування FSC або інша “зелена” позначка вигідно вирізняє товар на полиці, однак за нею можуть стояти викрадена чи непрозоро придбана деревина, кустарне виробництво та забруднення ґрунту й повітря.

Тому українське нелегальне деревне вугілля — це не лише питання внутрішнього контролю в Україні. Це також проблема європейського ринку, який потребує дешевого товару, має системи сертифікації, які не бачать реальне походження сировини, посередників, через яких продукція змінює документи та споживачів, які змушені довіряти позначкам на мішку.

Одного нового сертифіката недостатньо. Описана схема працює саме тому, що окремі легальні елементи — накладна на частину деревини, папка з написом FSC, офіційно зареєстрована компанія або європейський посередник — можуть створювати видимість законності всього товару. Тому рішення має охоплювати повний ланцюг: від місця заготівлі деревини та реального виробничого коефіцієнта до умов випалювання, експортера, пакувальника й бренду на полиці.

Франція: біорефінерія замість бочки в полі

Прикладом справді сталого промислового виробництва є Soler Group — французький сімейний бізнес, заснований 1993 року в Жі-сюр-Сен. Група управляє трьома біорефінеріями: двома в департаменті Об і ще однією в Лакано, у Жиронді.

На цих підприємствах відходи деревини зі стало керованих лісів перетворюють на деревне вугілля для барбекю, біочар і зелену електроенергію. Тепло й гази, які утворюються під час піролізу, не викидають як непотрібні побічні продукти, а використовують у виробничому процесі.

Власна технологія Carbonex потребує 4,7 кілограма деревини для виробництва одного кілограма вугілля. Для порівняння, за традиційних методів, коли значна частина сировини згорає, потрібно близько 11 кілограмів. Загальна річна потужність підприємств становить приблизно 50 тисяч тонн деревного вугілля, а виробленої електроенергії вистачає для забезпечення 15 тисяч французьких домогосподарств.

Однак навіть ця модель не виникла швидко. Анн Метте Лекдорф, яка керує компанією разом із родиною Солер-Мі, розповідає, що перший прототип, створений 1999 року, виявився комерційно нежиттєздатним. Тому компанії довелося роками імпортувати деревне вугілля. Лише 2010 року вона змогла без прямих державних субсидій побудувати повноцінний завод вартістю 25 мільйонів євро.

Відтоді економічний тиск не зник: вартість деревини та праці у Франції продовжує зростати, тоді як роздрібні ціни стримує дешевий імпорт. Серед нього, за словами Лекдорф, є й продукція з України, що надходить через посередників, які видають себе за французьких виробників.

Для Лекдорф проблема виходить за межі торгівлі та стосується довіри до самої системи сертифікації: “Щоб спробувати, потрібно вірити, що виробляти в Європі можливо. Якщо ви в це не вірите, то просто не зможете цього зробити”.

Італія: між традиційним ремеслом і технологічними експериментами

Поряд із ринком, на якому домінує імпорт, у різних частинах Італії існують поодинокі приклади внутрішнього виробництва. Це не великі промислові центри, а ізольовані ініціативи з дуже різним походженням і результатами. Разом вони показують, наскільки складно виробляти місцеве деревне вугілля так, щоб воно було водночас екологічно й економічно сталим.

У Калабрії, між Серра-Сан-Бруно та горами Серре-Вібонезі, кілька родин досі виробляють деревне вугілля традиційним методом “scarazzu”. Насип із деревини вкривають землею і повільно випалюють упродовж 20–30 днів. Вихід готової продукції становить близько 20%. Цей процес відбувається просто неба й потребує постійної присутності людей біля диму. Він впливає на навколишній ґрунт і створює ризики для здоров’я тих, хто тривалий час працює поруч. Нині scarazzu — залишкове сімейне ремесло, для якого домагаються визнання нематеріальною культурною спадщиною.

На горі Аміата в Тоскані у межах проєкту BIOACTAM у 2020–2023 роках випробували мобільну піч повільного піролізу. Вона забезпечувала вихід продукції від 20% до 31%. Проєкт підтвердив технічну життєздатність концепції, але через проблеми з економічною сталістю так і не перейшов від прототипу до стабільного промислового виробництва.

У Лессінії, що охоплює території Венето та провінції Віченца, взаємини з деревним вугіллям мають дві сторони. З одного боку — історична традиція, яка залишила у місцевих лісах десятки круглих майданчиків для випалювання вугілля. Їх використовували з XIII до XIX століття. Ґрунт на цих ділянках, ущільнених і позбавлених сонячного світла через зімкнення лісового намету, досі не відновив родючість.

“Це цілком мертві ділянки, які практично неможливо відновити”, — пояснює Алессіо Менкареллі, дослідник Падуанського університету.

Це стало одним із поштовхів до створення проєкту Carega, який реалізує Landes S.r.l. разом із PEFC Italy, спін-офом Record і консорціумом Foreste Vicentine. Його мета — побудувати пілотний завод, що перетворюватиме відходи місцевої букової та каштанової деревини на простежуване деревне вугілля.

Попередня спроба зазнала невдачі через економічні труднощі: високе споживання енергії зробило витрати непідйомними. Тож головне питання полягає в тому, чи вдасться новому проєкту уникнути тієї самої пастки.

Подібним шляхом іде BBQ Spark — італійське підприємство, яке виробляє піролізне вугілля з відходів догляду за зеленими насадженнями, а не зі зрубаних дерев. Саме виробництво розташоване в Португалії, а компанія заявляє про низький рівень викидів. Нині її лінійка C95 продається у 30 торговельних точках по всій Італії. Проте співзасновник BBQ Spark Вітторіо Манделлі бачить ширшу мету: “Ми хотіли створити контрольований європейський ланцюг постачання, який підтверджував би, що виробники працюють у регульованих умовах без ризиків для здоров’я працівників”.

Чи можуть ці рішення змінити ринок?

Досвід Soler Group доводить, що деревне вугілля можна виробляти з відходів стало керованих лісів, використовуючи гази й тепло піролізу та паралельно генеруючи електроенергію. Проєкти BIOACTAM, Carega і BBQ Spark показують інші можливі складові рішення: мобільні печі, перероблення місцевих відходів деревини, простежуваний ланцюг і контрольовані умови праці.

Але ці приклади також демонструють головну перешкоду. Перший прототип Soler Group був нежиттєздатним, завод потребував інвестиції у 25 мільйонів євро, мобільна піч BIOACTAM не вийшла на стабільне виробництво, а попередній проєкт у Лессінії зупинили високі витрати енергії. Тож справжній виклик — зробити екологічний проєкт ще й  економічно сталим.

Попит на деревне вугілля та технології для чистішого виробництва вже існують. Але без початкової інституційної або підприємницької підтримки реального контролю за походженням деревини, виконанням екологічних норм і однаковими вимогами до імпорту місцевому та простежуваному товару важко конкурувати з продукцією, виготовленою за частку його собівартості.

Саме тому рішення для України та ЄС не зводиться до вибору іншого напису на мішку. Потрібна система, у якій неможливо зробити незаконну деревину “зеленою” лише за допомогою документів і пакування, а відповідальне виробництво перестає бути найдорожчим і найменш конкурентним варіантом.

Авторки: Вікторія Губарева, Елізабетта Заволі, Марта Абба

Джерело: Рубрика

Матеріал підготовлено за допомогою аналітичної системи YouControl.