Історії двох уйгурок із китайських таборів. Одну ґвалтували і катували, іншу примусово стерилізували

Ілюстрація: Настя Покотинська / “Нова газета Європа”

У кожній камері є телевізор. Його вмикають по п’ятницях після обіду. І показують ув’язненим красиві картинки і ролики: Сі Цзіньпін із народом, швидкісні поїзди, багатосмугові дороги з розв’язками та інші досягнення Комуністичної партії. А потім роздають усім папір і олівці. І наказують написати, що сьогодні бачили по телевізору. Гульбахар спочатку не зрозуміла, навіщо писати про Сі Цзіньпіна, поїзди й дороги. Але співкамерниця, яка сидить давно, шепнула: “Почекай, я зараз напишу і дам тобі прочитати, напишеш за такою ж схемою”. Гульбахар, прочитавши, зрозуміла. Потрібно писати: спасибі Сі Цзіньпіну, спасибі Комуністичній партії, ми живемо тут добре, нас безоплатно годують і одягають, Китай – найвільніша країна. Усе це всі в’язні писали щоп’ятниці. Спочатку Джалілова запитала мудру співкамерницю, як писати таке, якщо вона, Гульбахар, – громадянка іншої держави і в Китаї ніколи не жила. Сокамерниця відповіла: пиши, інакше потрапиш у чорну кімнату. А чорна кімната – це найстрашніше місце. Звідти можна і не повернутися.

– Одного разу одній із наших стало погано, і вона знепритомніла, – згадує Гульбахар. – Ми кликали на допомогу, просили лікаря. А поки ніхто не прийшов, інша дівчинка, молода, їй 25, почала масажувати їй руки. І, коли прийшли лікар і поліцейські, вони почали кричати:

“Якого біса ти тримаєш її за руки? Ти що, лікар, щоб масаж робити? Якщо вона помре, ти будеш винна!”

І забрали її в чорну кімнату. На сім днів. Більше семи днів там не витримати. Вона повернулася якась не така. Ніби божевільна. Але потім, за два-три дні, почала приходити до тями і розповідати.

Чорна кімната, якої всі бояться, – це карцер розміром з коробку з пофарбованими в чорний стінами і відсутністю освітлення. Стояти там неможливо, як і лежати. У цій коробці стоїть металевий столик і металевий стілець із діркою. Під стільцем – дірка в підлозі. На цей стілець ув’язнена сідає і більше не рухається з місця протягом тижня. Баланду, хліб і трохи води їй просовують через віконце в дверях. Коли віконце відчиняють – з’являється трохи світла. А решту часу – темрява. І щури. Жінки, які потрапляють у чорну кімнату, хліб не їдять: вони залишають його щурам, сподіваючись, що ті з’їдять хліб і не нападуть.

“Якщо тебе не вб’ють – не забудь нас, не мовчи!”

Цю фразу часто говорили Гульбахар її співкамерниці. Під час щоденного двогодинного розспівування гімну, коли жінки могли непомітно поговорити, вони просили її розповідати про все, що відбувається з уйгурами в таборах. Серед в’язнів були освічені успішні жінки – лікарі, адвокати, власниці великих компаній. Але всі вони були громадянками Китаю. А це означало, що, навіть якщо одного разу їх випустять із табору, вони мовчатимуть. Мовчати, щоб не опинитися там знову. А Гульбахар Джалілова – громадянка Казахстану, і це збільшувало її шанси бути звільненою і виїхати туди, де її не дістануть китайські спецслужби.

– Я поклялася дівчаткам, що не забуду їх і що буду говорити про те, що відбувається, використовуючи будь-яку можливість. Я не знала, що мене звільнять. 28 серпня 2018 року, під час чергового шмону, коли була вже моя черга роздягатися, поліцейські сказали: “Ні, не треба – тебе на допит”. Одягли кайданки, мішок на голову і вивели на вулицю. Я думала, раз на вулицю – значить, знову ґвалтувати ведуть. А мене в машину посадили і повезли кудись. Привезли, виявилося, у лікарню, але це тільки назва, там теж решітки на вікнах, камери, залізні двері. Там – аналізи, кардіограма, УЗД. І залишили на три дні. Щодня давали по два десятки таблеток. Потім я зрозуміла, що це були вітаміни.

Ілюстрація: Настя Покотинська / “Новая газета Европа”

Через три дні приїхали поліцейські і зняли з ніг Гульбахар кайдани. Причому відкрити ключем не вдалося – заклинило. І кайдани довелося розпилювати. Гульбахар не розуміла, що відбувається, поки їй не пояснили, що її випустили з табору. І, коли сказали це, теж не одразу повірила: її повезли, хай без кайданів і наручників, без мішка на голові, але – до поліцейської дільниці. Звідти – до готелю, де разом із Гульбахар оселилася поліцейська: “Доки тебе не відправлять до Казахстану, я буду з тобою”.

Три дні Джалілову не випускали з номера, а потім знову повезли в поліцію. Там із нею провели бесіду: “Ти розумна жінка, захочеш бізнес продовжувати – немає проблем, буде в тебе віза, а ось наші номери телефонів, можеш телефонувати, якщо якісь проблеми. Але ти ж розумієш, що нікому не повинна говорити про те, де була? Забудь про це”. А один із поліцейських сказав по-простому: “Будеш розповідати – знайдемо і вб’ємо”. Зрозуміло, її речі, зокрема сумку з грошима, з якими майже півтора року тому Гульбахар приїхала за товаром, ніхто не повернув. Тільки паспорт і телефон, причому в телефоні було стерто все: скинули до заводських налаштувань.

– Поліцейські супроводжували мене до літака, – каже Гульбахар. – Жодних паперів про те, куди я зникла на півтора року, жодних особистих речей. Приїжджаю додому тільки з паспортом: “Здрастуйте, я ваша тітка!” Удома пробула 20 днів – думала, буду давати свідчення. Але ніхто навіть не збирався мене допитувати. Діти відправили мене в Туреччину відпочити. І деякий час я залишалася там, але в безпеці себе не почувала. Я обіцяла дівчаткам, що буду говорити публічно про табори для уйгурів у Сіньцзяні, але пам’ятала, що китайські поліцейські погрожували вбивством, якщо заговорю. Я зрозуміла остаточно, що Туреччина не може бути безпечною країною, після того як мене в якийсь момент почала переслідувати машина посеред Стамбула. Я звернулася до посольства Франції й отримала статус біженця.

Але й Франція не стала безпечним місцем. Гульбахар живе там із 2020 року. Минулого року, одразу після закінчення візиту Сі Цзіньпіня, 8 травня Джаліловій зателефонувала сусідка і сказала: “Не йди додому, біля під’їзду велика машина з китайцями, я викликала поліцію”. Поліція приїхала швидко. Під час перевірки документів у одного з підозрюваних у спробі викрадення виявилося посвідчення співробітника секретної служби Китаю. Тож у світі немає безпечних місць, особливо якщо ти уйгурка, яка вижила в сіньцзянському таборі і присвятила життя тому, щоб світ знав про ці табори і про те, що там відбувається.

Французькі поліцейські перевіряють документи у людей у мікроавтобусі, який стояв біля будинку Гульбахар у Парижі. Фото з особистого архіву героїні

Кальбінур

Замість імен – номери

Кальбінур Сідік – уродженка Урумчі, вчителька китайської мови в початковій школі. Коли вона сама вчилася в школі, дивувалася тому, що оцінки уйгурським дітям завжди нижчі, ніж китайським, незалежно від знань. Потім, в університеті, вона брала участь у студентських демонстраціях, йшла в колоні і кричала: “Уйгури! Уйгури!”, щоб усі знали – уйгури теж чинять опір, вони не другий сорт, вони такі ж громадяни.

28 лютого 2016 року, у день початку весняного семестру, її викликав директор школи і сказав: “О 13:30 на вас чекають у районному комітеті партії, там буде важлива зустріч”. У Китаї запитань “навіщо?” не ставлять: партія викликає – йди і не запізнюйся.

У партійному комітеті вже зібралися вчителі китайської мови з інших шкіл району. Партійний секретар районного відділу освіти сказала: “Ви сьогодні починаєте новий семестр. Ми підібрали для вас групи неписьменних, яких потрібно навчати мови в тих місцях, де вони перебувають. Але є умова: ви маєте дати підписку про нерозголошення. Ви нікому й ніколи не повинні говорити про те, що побачите”. Кальбінур здивувалася: у Китаї повно неписьменних людей, і приховувати цей факт абсолютно безглуздо. Їй і на думку спасти не могло, що викладати китайську мову доведеться в’язням концтабору.

– Після того як ми підписали контракт на шість місяців і папери про нерозголошення, – каже Кальбінур Сідік, – партійний секретар запитала: “Учителю Кальбінур, а ваша донька, здається, навчається в Нідерландах? Що вона вивчає?” Я відповіла, що донька вивчає медицину і хоче стати лікарем. Секретарка сказала: “У Китаю з Нідерландами чудові відносини і міцні зв’язки. Ми зможемо за необхідності повернути її додому”. Це була погроза. Але я й не збиралася нікому нічого говорити – я взагалі в той момент не розуміла, про що йдеться.

Вранці 1 березня за Кальбінур приїхав поліцейський водій і мовчки повіз її на нову роботу. Це виявився чоловічий табір, чотириповерхова стара будівля, обплутана колючим дротом. У класі, де Кальбінур мала проводити урок, вона нарахувала вісім камер спостереження. Дві з них мали стежити за вчителем. А потім у клас почали заводити учнів. На них були кайдани й наручники, але й це ще не все: ті й інші були з’єднані між собою, щоб пересуватися можна було тільки в напівзігнутому стані.

Коли я запитаю Кальбінур, що було найстрашніше за час її роботи в концтаборі, вона відповість: “Погляди цих скутих ланцюгами чоловіків – від низу до верху, зі скорченого становища, у цих поглядах була і безнадія, і відчай”.

Ув’язнені були одягнені в сірі роби і жилети з помаранчевими бирками. Звертатися до них на ім’я було заборонено: у таборі замість імен – номери. Урок тривав чотири години. Потім перерва на обід. У таборі працювали вільнонаймані уйгурки, які розливали юшку. Кальбінур зголосилася їм допомогти: обід ув’язненого складався з миски води з рисом і двох маленьких шматочків хліба.

Ілюстрація: Настя Покотинська / “Нова газета Європа”

Як потім дізналася вчителька, її першими учнями були священнослужителі та науковці. Причому деякі з них були докторами наук у галузі китайської філології. Але зобов’язані були вчитися за програмою першого класу.

Протягом місяця учнів ставало дедалі більше. Нових в’язнів постійно привозили автобусами ночами. За три тижні охоронець на ім’я Кадір сказав Кальбінур, що уроків сьогодні не буде: ув’язнених стало надто багато, і потрібно складати новий розклад. Розклад виявився жорстким: на день потрібно було викладати шести-семи групам, до того ж групи були величезними – понад сто осіб. В одній могли бути тільки літні в’язні, в іншій – молодь. Кальбінур приблизно підрахувала кількість ув’язнених у таборі: вийшло не менше семи тисяч.

“Передай дружині, що я її не кинув”

Через три місяці викладання учень із третьої парти затримався після уроку і, порівнявшись із Кальбінур, попросив її передати сім’ї інформацію про те, де він перебуває: “В Урумчі біля цементного заводу мій будинок, сходіть туди, будь ласка”. Кальбінур нічого не відповіла: вона ні на секунду не забувала про вісім камер спостереження, дві з яких стежили безпосередньо за нею. Наступного дня цієї людини в класі вже не було. Більше вона його ніколи не бачила.

– Потім ще один чоловік попросив мене передати звісточку його рідним, – розповідає Кальбінур. – Його звали Осман, він був дуже багатим і відомим чоловіком, володів великою компанією, що займалася поставками товарів по всьому Сіньцзяню. Він звернувся після уроку, я так само пройшла повз, нічого не сказала. І більше жодного разу його не бачила. Я навіть запитала уйгурку-співробітницю, куди він подівся. Вона відповіла, що йому стало погано і він помер дорогою до лікарні.

Але Кальбінур знала, що ув’язнених ніхто не возить до лікарні, – там природний відбір. Тож їй усе було зрозуміло.

– І останній випадок: десь на п’ятий місяць мого викладання до мене звернувся молодий уйгур з останньої парти, – згадує вона. – Його дружина була вагітна, і він дуже хотів передати їй, що він не втік, не зрадив її, не зрадив. Він сказав: “У мене маленький магазинчик біля ресторану “Ташкент”, сходіть туди, будь ласка”. Наступного дня він теж зник. А я пішла – я знала, де це знаходиться. Побродила неподалік, подивилася, побачила вагітну жінку. Але я до неї не підійшла і нічого не сказала – інакше я теж опинилася б у таборі. Або зникла б безслідно.

Кальбинур Сидик. Фото: Rod Lamkey / CNP / Sipa USA / Vida Press

Кальбінур знала, що так і буде: у таборі співробітниці-уйгурки розповіли, що була одна вчителька, яка на прохання ув’язненого пішла і розповіла його дружині, де він перебуває. А дружина візьми та й прийди в табір із передачею – продукти принесла, одяг, білизну. Охоронці запитали, чому вона думає, що її чоловік тут. Жінка чесно відповіла: приходила вчителька і розповіла. Посилку охоронці із задоволенням забрали – чого не взяти, коли в руки пливе. А вчительці дали вісім років таборів.

Сама Кальбінур зовсім не була впевнена, що після закінчення шестимісячного контракту її відпустять, – їй весь час здавалося, що в тому таборі вона і залишиться назавжди. Але після закінчення терміну нічого не сталося. Начальник табору навіть похвалив її за хорошу роботу. Кальбінур повернулася додому після останнього уроку і вранці пішла до своєї школи, де на півроку її уроки розподілили по інших педагогах.

Однак у школі її одразу ж викликали до кабінету директора, де та сама партійна функціонерка з районного відділу освіти повідомила, що з 1 вересня на Кальбінур чекає новий піврічний контракт. Заперечувати, зрозуміло, не можна. Ставити запитання – теж.

“У них навіть воші в окропі не дохнуть”

1 вересня новий поліцейський водій привіз Кальбінур Сідік у жіночий табір. Будівля з шести поверхів, на кожному з яких 20 камер. Співробітники проінструктували вчительку: “На кожному поверсі є клас. Ти починаєш перший урок на першому поверсі, другий – на другому, і так до шостого”. У клас ув’язнених заводили після того, як вчителька сідала на своє місце, а з двох боків від неї – двоє поліцейських. Поліцейські були в масках. Потім вона зрозуміла, чому всі охоронці ходять у масках: запах у таборі стояв нестерпний.

– У чоловічому таборі був туалет у коридорі, до нього в’язні стояли в черзі. Душа немає. Миття не передбачено. Зміна одягу – теж. І одного разу я бачила, як на подвір’ї охоронці наповнили окропом два великі баки, і ув’язнені роздягалися і кидали туди одяг і білизну. Усе кишіло вошами.

У всіх в’язнів була страшенно роздряпана шкіра: вони нещадно чухалися. А охоронці стояли навколо цих баків і сміялися: “Дивіться, які ці уйгури живучі! У них навіть воші в окропі не дохнуть!”

Але в жіночому таборі не було навіть туалету на поверсі. У кожній камері – відро. І винести його неможливо, поки не скомандують. Жінки там задихалися від смороду, поліцейські теж. Але в поліцейських були хоча б маски. Ув’язнені ж дихали міазмами цілодобово.

Коли Кальбінур порівнює умови утримання чоловіків і жінок, вона каже: чоловіків хоча б не ґвалтували, а жінок – постійно. Це для охоронців норма. Ґвалтували і просто так, і на допитах. Причому допити – просто форма садизму. Усі розуміли – і в’язні, і вертухаї, що ті ні в чому не винні, окрім того, що народилися уйгурками і виховувалися в мусульманській вірі. Але тримати добу на “стільці тигра”, бити, ґвалтувати, погрожувати вбивством – це звичайні будні таборів для уйгурських жінок у Сіньцзяні.

Особливе задоволення, розповідала Кальбінур, охоронці відчували, коли жертва голосно кричала під тортурами: вони знали, що інші ув’язнені чують крики й уявляють, що на них чекає те саме. Крім того, завжди є можливість отримати інформацію ще про когось: щоб муки припинилися, ув’язнена або ув’язнений можуть назвати когось, з ким відвідували мечеть або молилися разом. А це новий рапорт, новий в’язень, нова жертва.

Кальбінур Сідік під час слухань Спеціального комітету Палати представників США, Вашингтон, округ Колумбія, 23 березня 2023 року. Фото: Rod Lamkey / CNP / startraksphoto.com / Scanpix / LETA

Викладання китайської мови в таборі теж було особливим. Кальбінур дали три підручники, за якими вона мала викладати. Перші три тижні – ази китайської мови, найпростіші ієрогліфи, лічба, загальновживані слова. Після третього тижня – речення з використанням слів “комуністична партія” та імені Сі Цзіньпіна. До кінця курсу навчання складалося зі складання пропагандистських фраз із подяками партії.

Але жінки з табору використали і цю можливість, щоб дати вчительці хоча б мінімальну інформацію про себе. Кальбінур згадує, що, коли потрібно було складати речення зі словом “Батьківщина” (祖国), усі жінки рвалися відповідати. Весь урок, одна за одною, вони будували речення. Одна сказала: “Я дуже люблю мою Батьківщину. У мене четверо дітей. Молодшому було 15 днів, коли мене забрали сюди вивчати китайську мову. Я вдячна Батьківщині та партії за надану можливість”.

Друга склала таку фразу: “Мої батьки витратили багато грошей, щоб відправити мене вчитися в Америку. Я повернулася, бо сумувала за Батьківщиною, батьками та друзями. Мене привезли сюди одразу ж з аеропорту вивчати китайську мову. Я не встигла побачити своїх батьків. Я вдячна партії та уряду за те, що дали мені можливість навчатися”.

Третя сказала: “Я теж дуже люблю Батьківщину. Я збиралася заміж, усі запрошення вже були розіслані. Мого нареченого забрали за тиждень до весілля, а через два дні – і мене. Я дякую партії та уряду за шанс вивчити китайську мову”. Зрозуміло, в’язні знали китайську мову. І уроки стали для них можливістю хоча б щось, через складання речень із потрібними словами, розповісти вчительці, яка після уроків повертається додому, а не в камеру.

“Стерилізація – це не боляче”

Ще одна страшна річ, з якою Кальбінур зіткнулася під час роботи в жіночому таборі, – примусова стерилізація ув’язнених. Щопонеділка всім жінкам у таборі давали невідомі таблетки. Поліцейські стежили, щоб ув’язнені неодмінно проковтнули їх: лізли пальцями до рота, щоб упевнитися, що ув’язнена не сховала таблетку під язиком. Ніхто не знав, чим саме їх напихають, але через деякий час у жінок повністю припинялися місячні.

Ілюстрація: Настя Покотинська / “Нова газета Європа”

– Я пам’ятаю, як плакала молода дівчина, років 18: “Невже я ніколи не стану матір’ю?” А найстрашніше, що я там бачила одного разу, коли виходила з класу після уроку, – тіло дівчини, яке виносили з камери. У неї були відкриті очі, їх навіть не потрудилися закрити. Потім одна зі співробітниць табору мені розповіла, що в цієї дівчини пігулки спричинили дивний побічний ефект: кровотечу, яка не припинялася півтора місяця. За весь цей час її не відвезли в госпіталь. Просто не звертали уваги, поки вона не померла. У таборі працювали дві медсестри, які займалися тим, що роздавали ці таблетки. Але жодної медичної допомоги нікому не надавали – ні в жіночому таборі, ні в чоловічому. Тільки трупи вивозили, а потім говорили: “Помер дорогою в госпіталь”.

Якоїсь миті внутрішній біль, що роздирав Кальбінур, став нестерпним. І обернувся схожими симптомами: кровотеча, падіння тиску, втрата сил. Чоловік – єдина людина, яка знала правду про те, де працює дружина, – відвіз її до лікарні. Контракт залишився незавершеним. Кальбінур довго лікувалася і тільки в лютому 2018 року повернулася до школи.

Там її зустріли не надто радісно: партійний секретар і кадровик заявили, що вона не виконала роботу, яку їй довірили, і має написати заяву про звільнення. Кальбінур просила дозволити їй попрацювати ще два роки – тоді її стаж становив би 30 років і вона змогла б отримати пенсію. Але з партією не сперечаються, партії нічого не доведеш. Учителька звільнилася.

Вона намагалася розповідати чоловікові про те, що бачила в таборах, але він не хотів нічого слухати. “Він виявився слабкою людиною, мій колишній чоловік”, – каже тепер Кальбінур Сідік.

– 5 травня 2019 року мені виповнилося 50 років. А 20 травня мені зателефонувала партійний секретар нашого району і сказала, що я зобов’язана пройти стерилізацію. Річ у тім, що в липні 2018 року всіх уйгурських жінок віком від 18 до 50 років зобов’язали поставити внутрішньоматкову спіраль – це було рішення влади. Природно, я теж була змушена це зробити. Але коли я потрапила в лікарню з безперервною кровотечею, лікарі витягли спіраль. І тепер, без спіралі, мене відправляли на стерилізацію! Я говорила, що мені два тижні як виповнилося 50 років, я вже не належу до вікової категорії жінок, яких примушують до стерилізації. Проте партійний секретар зажадала, щоб я пішла в поліцію до офіцера Лі Вен Янга. “Він може допомогти?” – запитала я. “Ні, він скаже тобі те саме. Ми нічим не можемо допомогти”.

У поліклініці, куди викликали Кальбінур, стояла величезна черга Викликали за прізвищами. Коли підійшла її черга, у кабінеті вона побачила лікаря – дуже літню жінку. Подумала: напевно, вони спеціально пенсіонерів на роботу повернули, щоб швидко і масово стерилізувати уйгурок. Лікарка сказала: “Не турбуйтеся, стерилізація – це не боляче. Не болючіше, ніж поставити спіраль”. Прийшовши до тями після наркозу, Кальбінур отримала довідку з печаткою: “Стерилізована”. Вона не пам’ятає, як добиралася додому на таксі. Потім замкнулася у квартирі й не могла змусити себе вийти.

Але потрібно було віднести довідку в партійний комітет: це означало, що вона виконала розпорядження уряду і може розраховувати на заохочення. У випадку Кальбінур заохоченням був паспорт, з яким вона могла поїхати до доньки в Нідерланди. Для себе вчителька вже все вирішила: бігти і розповідати на всіх трибунах, куди вдасться прорватися, про те, що відбувається з уйгурами в таборах у Сіньцзяні. Вона змогла полетіти в Нідерланди на лікування і більше не повернулася.

Про геноцид уйгурів ніхто в Китаї не говорить вголос. Спецслужби давно всім навіяли: “Якщо зібралися троє, то мінімум одна з них – наша людина”. Але всі все прекрасно розуміють. Коли в сусіда навпроти раптом виявилися опечатані двері, Кальбінур одразу зрозуміла: він у таборі. Домагатися міжнародного розслідування злочинів проти уйгурського населення в Китаї, говорити про це з усіх трибун, переживати знову і знову власну трагедію, розповідати вголос про приниження і примусову стерилізацію, допомагати тим, кому вдалося вийти, – це сьогоднішня місія Кальбінур Сідік. Вона виступала у Конгресі США, в ООН, на численних конференціях з прав людини. Кальбінур – жертва, але вона ж і обвинувач.

Говорить і показує народний трибунал

 

Еркін Зунун. Фото: Всесвітній конгрес уйгурів

– Ми розмовляли з кожним, хто зміг звідти вийти і виїхати з Китаю, – розповідає правозахисник, віце-президент Всесвітнього конгресу уйгурів Еркін Зунун. – Люди сиділи в різних таборах, свідчили кожен про своє, називали приблизну кількість ув’язнених у тому таборі, в якому вони сиділи. Потім ми звірялися із супутниковими знімками і підраховували. Виходять жахливі цифри: від двох до трьох мільйонів людей. Держдепартамент США, який заявив про геноцид уйгурів, називає два мільйони. В ООН кажуть, що понад мільйон людей перебувають за ґратами в таборах перевиховання. Ми говоримо про три мільйони. А точної цифри не назве ніхто.

За словами Еркіна, звільняють із таборів, як правило, тих, у кого іноземне або подвійне громадянство, за допомогою МЗС їхніх держав. В одному Казахстані – понад тисячу громадян, які пройшли через табори. Більшість, як Гульбахар Джалілова, їздили в ділові поїздки до Китаю і одного разу просто зникали. Потім їх шукали і звільняли роками. Тих же, хто не мав іншого паспорта, захистити нікому. А якщо забирають одночасно і чоловіка, і дружину, то дітей направляють до інтернату, де дають їм китайські імена і вчать бути китайцями, а не уйгурами.

У дорослих є шанс не згинути в таборах назавжди, якщо вони відмінно володіють китайською, до арешту не носили бороди (борода – ознака імама, вважається в Китаї), не молилися, не ходили в мечеть. Навіть гроші нічого не вирішують: у Гульбахар Джалілової були, зокрема, багаті й успішні співкамерниці, але це не врятувало їх від арешту. Можливо, комусь і вдавалося “викупити” родича, але про це всі сторони угоди все одно мовчатимуть.

– Провісником геноциду стала поїздка Сі Цзіньпіна в Сіньцзян-Уйгурський автономний район Китаю (СУАР) 2014 року, – пояснює Еркін Зунун. – Тоді він побачив, що Сіньцзян – це не Китай. Там розмовляють уйгурською мовою, там усі вивіски двома мовами, там часто потрібен був перекладач, бо далеко не всі місцеві жителі говорили китайською. Сі Цзіньпін призначив партійним керівником СУАР людину, яка раніше займалася тибетськими репресіями.

Озброєні люди в цивільній формі патрулюють територію біля базару в Хотані, на тлі екрану із зображенням голови КНР Сі Цзіньпіна. Хотан, Сіньцзян-Уйгурський автономний район, Китай, 3 листопада 2017 року. Фото: Ng Han Guan / AP Photo / Scanpix / LETA

Ним виявився Чень Цюаньго. З 2011 року він був керівником компартії в Тибеті, а 2016 року очолив СУАР. І почав впроваджувати в Сіньцзяні ті самі методи, що встиг випробувати на жителях Тибету.

– Спочатку за ґрати відправляли переважно підприємців, які їздили за кордон, – виховувати лояльність до Китаю. Потім – тих, хто здійснював хадж до Мекки. Потім ввели 74 заборони, зокрема носити бороди, давати дітям мусульманські імена, читати намаз, жінкам – надягати хустку. В Урумчі, наприклад, через кожні кілька сотень метрів виставили чек-поінти, де перевіряли телефони: застосунок, що відстежує дії власника, має бути завжди активним. Він же знаходив у телефоні заборонену музику, сури Корану, мусульманську символіку. Під забороною була навіть символіка турецької футбольної збірної. До речі, у Німеччині, де я живу, дуже багато молодих китайців, які нас підтримують. Вони говорили мені: “Адже ми були переконані, що уйгури – це нація варварів. Нам із дитинства це вселяли!” – каже Еркін.

Усе, що відбувається в Сіньцзяні з уйгурами, здавалося настільки фантастичним, що спочатку уйгурським правозахисникам і в’язням було важко достукатися до світу. Допомогли супутникові знімки, на яких було видно і табори, що будуються, і ті, що вже існують, зі сторожовими вишками. Допомогли і міжнародні правозахисні організації, які публікують доповіді про жахливі злочини проти уйгурів у Китаї.

Уйгури сподівалися на міжнародний трибунал на кшталт югославського, але це виявилося неможливим: Китай не підписав Римський статут. І тоді вони вирішили створити народний трибунал.

У червні 2020 року тодішній президент Всесвітнього конгресу уйгурів Долкун Іса звернувся до сера Джеффрі Найса – британського баристера та королівського адвоката, який був головним обвинувачувачем у суді над Слободаном Мілошевичем. Іса запропонував Найсу очолити уйгурський народний трибунал, завдання якого – “розслідувати звірства, що тривають, і можливий геноцид”. Той погодився.

Почалася підготовка до слухань, де мали виступити свідки і жертви. Тоді ж у США було ухвалено Закон про політику у сфері прав людини щодо уйгурів і введено санкції проти китайських чиновників. Зокрема, під санкціями опинився партійний керівник СУАР Чень Цюаньго. А 19 січня 2021 року держсекретар США Майк Помпеозаявив, що Китай здійснює геноцид і злочини проти людяності в Сіньцзяні.

Це була сильна підтримка і не менш важливий жест, ніжприсудження Європарламентом премії Сахарова у 2019 році уйгурському активісту Ільхаму Тохті, засудженому до довічного ув’язнення за звинуваченням у сепаратизмі. Геноцид уйгурів слідом за США визнали Велика Британія, Канада, Нідерланди, Литва, а Чехія, Бельгія, Нова Зеландія назвали політику Китаю злочином проти людяності. Навіть у доповіді ООН, яка традиційно дотримується обтічних формулювань, говориться, що масштаби довільних затримань уйгурів “можуть являти собою серйозні злочини, зокрема злочини проти людяності”.

Звісно, народний трибунал не може запроваджувати санкції і виносити вироки. Його завдання – документування і збереження доказів, які одного дня (у це вірять усі, хто зміг вийти із сіньцзянських таборів) будуть надані вже іншим судам, що володіють усіма повноваженнями. І тому Гульбахар Джалілова і Кальбінур Сідік продовжують говорити.

Вони говорять про те, про що самі воліли б забути.

Агітаційні плакати, розміщені вздовж вулиць Урумчі, Сіньцзян-Уйгурський автономний район, Китай, 16 вересня 2014 року. Фото: Goh Chai Hin / AFP / Scanpix / LETA

Автор: Ірина Халіп

Джерело:  “Нова газета Європа”