Уроки історії. Анатомія гниття української міліції 1990-х

Початок 90-х в Україні став періодом, коли суспільний договір між державою та людиною в погонах був розірваний в односторонньому порядку. Правоохоронна система, позбавлена ідеологічного фундаменту СРСР і не отримавши гідного матеріального забезпечення від нової влади, була кинута на «самовипас».

До 1993 року робота співробітника міліції в Києві, особливо молодих офіцерів до тридцяти років, остаточно встала на комерційні рейки. Це не був свідомий вибір на користь зла – це була адаптація до середовища.
Оперативники отримували від держави смішні гроші, які знецінювалися гіперінфляцією швидше, ніж їх устигали донести додому.

Згодом почалися затримки виплат на довгі місяці. У цих умовах держава де-факто сама підштовхувала міліціонера до пошуку альтернативних джерел доходу. Міліціонер із порожніми кишенями та табельною зброєю на боці не міг залишатися неупередженим арбітром.

Не дарма тоді був популярним анекдот, що став реальністю: коли молодий лейтенант прийшов за зарплатою, йому відповіли: «Навіщо тобі зарплата? Тобі ж дали пістолет — от і крутись, як можеш».

Фактично, держава припустилася системної помилки, перетворивши правоохоронний ресурс на «актив», який мав окупати сам себе. Позбавивши міліціонера соціального статусу та зарплати, влада легалізувала в його очах право на побори.

Трансформація відбулася стрімко. Ще пару років тому співробітники ППСМ боязко брали хабар у кілька карбованців, завбачливо захованих якимось правопорушником під килимок у машині. До 1993 року корупція стала інституційною. Якщо кишенькові злодії вирішували попрацювати на «хлібних» місцях Києва, ранок починався з візиту до райвідділу. Це була своєрідна «реєстрація»: крадії оголошували, хто сьогодні виходить «працювати», а наприкінці дня заносили встановлену долю. Злочинність перестала бути об’єктом боротьби — вона стала об’єктом оподаткування.

Із рекетирами діалог вибудувався ще ефективніше. Боротися з організованими угрупованнями системно не збирався ніхто, окрім УБОЗу.

Більшість міліціонерів швидко знайшли спільну мову з бандитами на ґрунті спільної філософії. Приказка «Нажив – заплати» стала універсальною. Міліція та ОЗУ дивилися на підприємця однаково: як на кормову базу.

• Рекетири вимагали гроші просто так, за «охорону» від інших банд.
• Міліція вимагала гроші за те, що торговець порушує правила, які в хаосі перехідного законодавства було неможливо не порушити.

Коли торговець із ринку приходив скаржитися на рекетирів, від нього часто намагалися або відмахнутися (хоча просто так виставити за двері було неможливо), або прямо натякали: «Ви ж розумієте, що від його друзів я вас захистити не зможу». Тобто людині пропонували добре подумати, перш ніж писати заяву. Часто замість допомоги потерпілі стикалися з психологічним тиском: опера недвозначно давали зрозуміти, що краще з рекетирами «домовлятися». При цьому ймовірність того, що співробітник міліції того ж вечора здасть заявника бандитам, була вкрай високою.

У результаті ринок сформував три моделі «безпеки»:

• Кримінальний «дах»: плата бандитам.
• Міліцейський «дах»: звернення до знайомих оперативників, які захищали інтереси на тих самих умовах, що й ОЗУ, але додатково допомагали владнати проблеми із законом.
• «Подвійний дах»: найнадійніша модель, де підприємець платив і тим, і іншим одночасно. У таких випадках обидві сторони знали про це і зазвичай не заперечували.

Трагедія 90-х полягає в тому, що тоді була закладена генетична пам’ять сучасної української правоохоронної системи. Ті лейтенанти, які в 1993-му вчилися збирати частку з кишенькових злодіїв, до 2010-х стали генералами та керівниками відомств. Це призвело до тотальної комерціалізації посад, де високе крісло сприймається як інвестиція, яку потрібно «відбити».

Сучасна кругова порука та злиття з тіньовим сектором на митниці чи в поліції — це прямі спадкоємці «ринкових поборів» 93-го року, просто масштабовані та вбрані в сучасні форми. Держава 90-х створила монстра, навчивши правоохоронця, що його влада — це його хліб.

Сьогоднішні корупційні схеми в органах — це не поодинокі випадки, а наслідок того самого системного дефолту, який офіційно визнавали навіть на найвищому рівні МВС. Щоб зрозуміти, наскільки катастрофічним був цей дефіцит, що буквально виштовхував людей у погонах на вулицю грабувати разом із бандитами, варто звернутися до тогочасних джерел інформації.

Публікація у газеті «Вечірній Київ» від 23 липня 1993 року – це фактично «діагноз» системі, зафіксований у момент її остаточного переходу на «підніжний корм»:

Цими днями відбувся брифінг у Міністерстві внутрішніх справ України, на якому були присутні і відповідали на запитання журналістів заступник міністра внутрішніх справ генерал-майор Олександр Терещук, начальник матеріально-технічного забезпечення тилових підрозділів МВС України генерал-майор Анатолій Шнуренко, а також його заступники. Питання стосувались матеріально-технічного забезпечення підрозділів ОВС, а також безпеки працівників міліції.

Як відзначалось на брифінгу, у цьому році потребу в автомобілях задоволено на 36%, у запасних частинах до них – на 14%, у пальному – на 25%.

Не дивно, що на запитання про кінне патрулювання заст. міністра цілком слушно зауважив, що це було б непогано за нинішньої ситуації з пальним (на день одній машині виділяється 20 літрів бензину). Щодо самих машин, то журналісти змогли оглянути ту техніку, якою користується наша міліція зараз. Це аж ніяк не «Тойоти» чи «Форди». Їх пропонують, але для таких машин в МВС немає ремонтної бази.

У приміщенні, де проходив брифінг, можна було побачити зразки форми, які, як відзначив генерал-майор Анатолій Шнуренко, наприкінці серпня будуть представлені Кабінету міністрів на затвердження для повносерійного випуску. Її, що теж важливо, шиють з нашої, української тканини, яку постачають в основному з Чернігова. Я вважаю, що форму можна назвати навіть елегантною, та й будь-хто з вас, напевне, не раз звертав увагу на хлопців у темно-сірих гарних костюмах – пробні моделі носять працівники патрульно-постової служби.

Але варто замислитись над такими цифрами: на 1 січня 1993 року планові витрати на екіпіровку (без зброї) працівника міліції становили 65 тисяч, а зараз приблизно така ціна тільки шинелі. Внаслідок цього МВС заборгувало швейним фабрикам по пошиттю спецодягу, що призводить до реалізації готової продукції іншим споживачам (зокрема, Росії) і навіть до розриву договорів.

З приводу зброї (газові й сигнально-газові пістолети були представлені для преси) генерал-майор Олександр Терещук сказав, що у міліціонера постової служби повинна бути зброя бойова, а не та й інша, оскільки виникає проблема вибору – якою скористатись. А це втрата дорогоцінних секунд, якими може скористатись і злочинець. Разом з тим в Україні немає заводів, які виробляють її, а Росія за один пістолет вимагає 50 тисяч рублів. Є, щоправда, перспективи виробництва зброї і в Україні.

І як би ми критично не ставились до роботи співробітників міліції, та варто відзначити, що навіть зараз слідчі ізолятори переповнені на 6,5 тисяч, а місця позбавлення волі – на 18 тисяч чоловік. Нові приміщення поки що не будуватимуться. Уявіть: у камері на 38 осіб перебуває 43. Вони й сплять по черзі.

Словом, проблем матеріально-технічного забезпечення органів і служб міліції хоч відбавляй, тільки до кінця року потрібно буде мінімум 300 мільярдів карбованців. Чи реально сподіватися, що міліція їх отримає? Навряд!

Авторка: Олеся Єгорова

Джерело: Криміналіст