Африканські бойовики Путіна, які опинилися в пастці в Україні: Примарні рублі та російський расизм замість легких заробітків
Для більшості іноземних найманців, які спокусилися на російські обіцянки легких заробітків чи швидкого розв’язання життєвих негараздів, війна проти України завершується раптовим і дуже болісним протверезінням. Замість високих зарплат, стабільних контрактів або обіцяного громадянства вони стикаються з реальністю штурмових м’ясорубок, де їхнє життя не варте нічого. Ті ж, кому пощастило вціліти та потрапити до рук Сил оборони України, опиняються в новому, психологічно виснажливому глухому куті — у таборах для військовополонених, де головним ворогом стає невідомість.
Як розповідає спеціальна кореспондентка у Львові Елізабет Пірсон у своєму репортажі для авторитетного французького видання Le Figaro, погляди цих людей сповнені розгубленості й смутку. Вони лише зараз починають усвідомлювати глибину прірви, в яку добровільно або через власну наївність ступили. Історії полонених із Гани, Того, Конго та інших країн Глобального Півдня напрочуд схожі між собою: обман вербувальників, швидка відправка на передову без належної підготовки та миттєвий полон за першої ж нагоди.
Умови в українському таборі під Львовом різко контрастують із хаосом передової, проте тут на іноземців чекає інша страшна загроза — повне забуття. Росія, яка затягнула їх у криваву авантюру, не поспішає вносити іноземних бійців до обмінних списків. Для Москви вони залишаються витратним матеріалом, про який забувають одразу після того, як боєць зникає з радарів підрозділу на лінії фронту.
Така байдужість Кремля перетворює іноземних найманців на заручників власного вибору. Замкнені у приміщеннях табору, вони з тривогою допитуються у кожного іноземного репортера про рух лінії фронту та перспективи мирних переговорів. Для них це не просто абстрактна геополітика, а єдиний примарний шанс коли-небудь повернутися додому до своїх родин.
Як побутові оголошення та в’язниці приводять на Запорізький напрямок
Шляхи, якими громадяни африканських країн потрапляють до лав Збройних сил РФ, часом вражають своєю абсурдністю. Типовим прикладом є історія ганця Філіпа — колишнього графічного дизайнера з Аккри. Його фатальна подорож розпочалася з банального пошуку рідкісного та недорогого принтера на місцевому сайті приватних оголошень. Продавець виявився надзвичайно люб’язним і запропонував привабливу умову: приїхати за товаром особисто до Росії. Для чоловіка, який до цього ніколи в житті не літав літаком, це виглядало як чудова нагода побачити світ.
Реальність виявилася жорстокою пасткою. Усього за два тижні після прибуття до РФ Філіп опинився в російській армії. Після восьми місяців виснажливої муштри в казармі його підрозділ перекинули на фронт у Запорізьку область. Зрозумівши, що відбувається, ганець здався українським захисникам за першої ж можливості — не минуло й 48 годин після його появи на лінії зіткнення. Сьогодні він сидить в окулярах, дужка яких скріплена звичайною мотузкою, і марно намагається зрозуміти сенс війни, чужої для його народу.
Інший шлях пролягає через російські виправні колонії, де іноземців вербують за класичною схемою обіцянок амністії. Конголезець Неліус прожив у Санкт-Петербурзі сім років, перш ніж потрапити за ґрати через звинувачення в наркоторгівлі. Коли у в’язниці йому запропонували підписати військовий контракт в обмін на свободу та очищення репутації, він погодився, сподіваючись виплутатися з проблем із законом. Результатом стали вісім днів на передовій — найгірших у його житті — та ампутація трьох пальців через отримані поранення.
Кожен із цих людей мав власну ілюзію порятунку чи заробітку, яка розбилася в першому ж окопі. Замість обіцяної служби в тилу чи високооплачуваної роботи охоронцями африканців кидають на передові позиції як звичайне гарматне м’ясо. Російські командири навіть не намагаються приховувати зневажливе ставлення до темношкірих новобранців, знімаючи з них знущальні відео для соціальних мереж та супроводжуючи це відвертими расистськими образами.
Дуссе, 27 років, уродженець Того, разом з іншими ув’язненими у таборі для військовополонених на заході України. Фото: Альберт Лорес / Le Figaro
Чому полонені змінюють покази перед камерами
Під час регулярних візитів міжнародних журналістів до табору поведінка полонених помітно різниться. Багато хто з них перебуває в постійному страху перед можливими наслідками своїх слів. Філіп із Гани відверто зізнається, що боїться говорити зайве: якщо його раптом обміняють до Росії, а там дізнаються про критику режиму, на нього чекатиме жорстока розправа. Цей всеохопний страх змушує багатьох фільтрувати кожне слово й не довіряти абсолютно нікому довкола.
Як зазначає Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими, риторика деяких в’язнів із часом зазнає дивовижних метаморфоз. Представник штабу Петро Яценко пояснив французьким репортерам, що частина бранців щиро вірить у дивний міф: буцімто відсутність критики на адресу Кремля допоможе їм швидше потрапити до списків на обмін і повернутися додому.
Саме цим пояснюється показова лояльність деяких ув’язнених, таких як 27-річний Дуссе та його земляк Паскаль із Того. У бесіді з журналістами вони несподівано починають вихваляти Володимира Путіна і стверджувати, що Росія нікого не примушує воювати, а самі вони нібито були ледь не «зірками» своїх підрозділів. Проте ці заяви повністю спростовуються їхніми ж попередніми інтерв’ю. Ще у квітні 2025 року, одразу після взяття в полон, той самий Дуссе розповідав українським журналістам, що його ошукали, пообіцявши стабільну цивільну роботу, і кинули на вірну смерть без знання мови та вміння поводитися зі зброєю.
Додатковим ударом для цих бійців стає публічний розголос на батьківщині. Відеозаписи їхніх допитів миттєво стають вірусними в рідних містах — від Ломе до Браззавіля. Замість статусу заможних заробітчан полонені перетворюються на об’єкт насмішок і засудження з боку співгромадян та родичів. Дружини дорікають їм за ганьбу, яка доходить до рівнів генеральних штабів та президентських канцелярій їхніх країн, що остаточно занурює полонених у глибокий відчай.
Чужі для Москви, складні для Києва
Найбільша трагедія іноземного контингенту в російській армії полягає в тому, що Москві вони абсолютно непотрібні. Під час переговорних процесів щодо обміну полоненими російська сторона наполегливо вимагає повернення виключно власних громадян з паспортами РФ. Єдиним винятком є хіба що військовослужбовці з Північної Кореї, які становлять приблизно половину з оцінюваних 28 тисяч іноземних бійців, залучених до війни проти України.
Усі інші — непальці, колумбійці, китайці та представники африканських країн — залишаються за дужками переговорів. За даними українського Координаційного штабу, кожен восьмий іноземець у лавах окупаційної армії є вихідцем з Африки. Деякі країни намагаються робити дипломатичні кроки: наприклад, міністр закордонних справ Гани особисто відвідував своїх полонених громадян і просив українське керівництво про їхнє звільнення, наголошуючи, що вони стали жертвами торговців людьми. Проте відтоді минули місяці, а зрушень у їхній долі так і не відбулося.
Українська сторона розглядає цю ситуацію як можливість для складної багатовекторної дипломатії. Київ тримає у полоні сотні іноземців, водночас прагнучи повернути додому близько 7000 українських військових і цивільних, яких незаконно утримує Росія. Як зазначають правозахисники та юристи, що опікуються визволенням захисників Маріуполя, Україна готова передавати полонених найманців урядам їхніх країн, але за умови, що ці держави виступлять посередниками і домовляться з Москвою про дзеркальне звільнення українців.
Тим часом масштаби вербувальної машини Кремля не зменшуються. За оцінками українських спецслужб, російська влада планує залучити до бойових дій ще понад 18,5 тисяч іноземних громадян, активно використовуючи бідність, правову незахищеність та корупційні канали в країнах третього світу. Це означає, що потік ошуканих людей, які розмінюють власну свободу чи життя на примарні рублі, не припиниться, а табори для полонених на заході України й надалі поповнюватимуться новими жертвами путінського імперіалізму.
Джерело: Le Figaro
