Викрадення дітей як інструмент війни російських загарбників: спадок Гітлера, система Путіна

Викрадена нацистами під час Другої світової жінка та дівчина з України, брата якої викрали росіяни під час війни в Україні. Барбара Пацьоркевич та Ксенія Колдін розповіли DW про досвід втрати, розставання та повернення.
Те, як Росія викрадає нині дітей в окупованих нею українських регіонах, віддає їх під опіку російських родин та піддає їх впливу пропаганди, а також залучає їх до військової підготовки, аби потім їх можна було відправити воювати проти своїх земляків, нагадує систему, яку понад 80 років тому на окупованій території застосовувала нацистська Німеччина. Тоді діти, які за ідеологією націонал-соціалістів мали “арійську” зовнішність, опинялися у вірних режиму прийомних родинах. Старших дітей відправляли в дитячі будинки для перевиховання. А військова підготовка була покликана підготувати хлопців до бойових дій.

Дві епохи, одна схема: Барбара Пацьоркевич, народжена в 1938 році, та Ксенія Колдін, 2004 року народження, розповіли DW свої історії.
Викрадення дітей в Україні
Ксенія та її брат Сергій Колдін жили в прийомній родині в Харківській області, доки Росія 2022 року не окупувала їхній населений пункт. Сергія відправили в буцімто табір для відпочинку, з якого він мав повернутися за два тижні. Та замість цього його віддали під опіку російської родини в Абінську Краснодарського краю за 1000 кілометрів від Харкова.
Тим часом Ксенія почала вчитися на перукаря поблизу російського Бєлгорода. Там від неї вимагали взяти російське громадянство. “Мені казали, що за це я отримаю власну квартиру і багато грошей, а також дуже добре житиму в Росії”, – каже вона. Але вона не захотіла ставати росіянкою та вирішила закинути навчання. Дівчина хотіла побачити свого брата.

До повномасштабного вторгнення РФ в Україну в 2022 році Ксенія та Сергій Колдін жили в прийомній родині в Харківській області / Фото: Privat
“Розставання з моїм молодшим братом було дуже важким. Ми мали дуже близькі стосунки. З усієї родини в мене залишився лише Сергій”, – каже вона. Біологічного батька хлопець і дівчина ніколи не бачили, а у матері забрали батьківські права ще раніше через алкоголізм.
Проросійське промивання мізків
Ксенія поїхала до Абінська в надії отримати змогу повернутися до України зі своїм братом. “Я знала, що на нього вже повпливала російська пропаганда. Він хотів поїхати в російських молодіжний табір та не хотів назад, як він казав, до “українських фашистів”, – каже Ксенія.
Після дев’ятимісячного розставання їй вдалося, хоч і з деякими труднощами, переконати брата повернутися до України. Тоді їм пощастило: російська чиновниця видала Ксенії дозвіл взяти з собою на той момент 11-річного хлопця. За допомогою активістів з організації Save Ukraine їм вдалося повернутися до України.
Зараз Сергій живе в українській прийомній родині, а Ксенія вивчає журналістику в Києві. Вона особливо цікавиться міжнародними відносинами та активно виступає за дотримання прав людини.
Тисячі викрадених дітей
Сергій Колдін – один із тисяч українських дітей, яких викрала російська держава. Скільки їх всього, достеменно невідомо, каже Ольга Єрохіна з українського фонду “Голоси дітей”, який надає психологічну допомогу травмованим дітям.
Згідно з підрахунками фонду, ще до 2022 року до Росії було перевезено 58 тисяч українських дітей, зараз у Росії зареєстровано понад 700 тисяч українських дітей. За оцінками, Росія має доступ до 1,6 мільйона дітей на окупованих українських територіях.
Одразу ж після повномасштабного вторгнення Росії в Україну російська влада передусім пропонувала батькам поїздки дітей у табори, на що батьки погоджувалися добровільно самі, розповідає активістка. Але багато хто з цих таборів більше не повернувся. “Зараз уже все набагато більш прямо: батькам кажуть, що діти з ними залишаться лише в тому випадку, якщо вони приймуть російське громадянство”, – каже Єрохіна.
Як нацисти викрадали дітей
У нацистській Німеччині викрадення дітей так само було інструментом ведення війни. Гітлерівський режим вибудував расову програму, метою якої було забезпечити німецький народ німецьким чи максимально “видоподібним” поповненням – за допомогою підходящих для “германізації” дітей із окупованих територій.

Барбара Пацьоркевич як Бербель Россманн у 10-річному віці в німецькому ЛемгоФото: Privatarchiv Barbara Paciorkiewicz
Навесні 1942 року чотирирічну Барбару з окупованого німцями польського міста Лодзь викликали до служби з питань неповнолітніх. Там дівчині зробили “расове обстеження” – Барбарі вимірювали череп, відстань між очима, а також перевіряли її інтелектуальний розвиток. Окільки вона відповідала всім критеріями, аби стати частиною вигаданої нацистами “арійської” раси, її помістили до дитячого будинку.
Там дітей примушували говорити німецькою. “Ми не знали цієї мови, і нас били, якщо ми говорили польською”, – згадує Барбара, яка зараз носить прізвище Пацьоркевич. “Зі страху всі діти по ночах мочилися в ліжку. Зранку за це на них чекало покарання”, – розповідає вона. Найбільше Барбара, за її словами, боялася уколів. “Вони мали нас заспокоювати, адже якісь діти постійно плакали”, – каже жінка.
Важке повернення на батьківщину
Через кілька місяців Барбару визнали “придатною до онімечення”, як це називалося в чиновницькій мові нацистів. Осередок СС Лебенсборн визначив для неї прийомну родину в західнонімецькому місті Лемго (нині – земля Північний Рейн-Вестфалія). Там на залякану дівчину, на її подив, чекала родина, що прийняла її як власну дитину.
“Це були найщасливіші роки мого життя”, – згадує сьогодні Барбара Пацьоркевич. За словами жінки, вона сама не знала, що є викраденою дитиною. Так само як і її прийомні батьки, адже нацистський режим подавав так званих “східних дітей” як сиріт-німців.
Та після завершення Другої світової війни польський уряд забрав назад на батьківщину примусових робітників, в’язнів концтаборів та дітей. Для Барбари, яку на той момент уже звали Бербель Россманн, повернення 1948 року було шоком. “Ніхто мені жодним чином не пояснив, чому я раптом опинилася в потязі з сотнями інших дітей. Я навіть не знала, що таке Польща”, – каже вона.
“Я не говорила польською, діти обзивали мене “Гітлером”. Через те що мати Барбари на той момент уже померла, а свого батька вона не знала, дівчина на шість років потрапила до дитячого будинку. “Це мене зруйнувало”, – каже вона. Подвійна заміна ідентичності призвела до почуття відсутності батьківщини, яке вона носила в собі довгий час.
ЄС проти викрадення дітей
Барбара Пацьоркевич та Ксенія Колдін розповіли про свій досвід перед зустріччю новоствореного органу, що складається з представників Європейського комітету регіонів та регіональних та місцевих органів влади в Україні. Цей Спільний дорадчий комітет під час свого першого засідання, приуроченого до всесвітнього дня дитини ООН, 20 листопада, ухвалив заяву щодо викрадення дітей в Україні.
Систематичні викрадення українських дітей автори заяви називають злочином проти людяності. У тексті зазначається, що такі дії РФ можуть розглядатися як геноцид у сенсі Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього.
Авторка: Моніка Сєрадська
Джерело: DW



