Як зводять наймасштабніші фортифікації в Україні: «Хто закопався і замаскувався – той вижив»

Протяжність лінії активних бойових дій на фронті в Україні — понад тисячу кілометрів. Кілометри, які тримають піхотинці, мінометники, артилеристи, люди, яким теж потрібен захист.  На четвертий рік повномасштабної війни, в 2025 році, Україна веде наймасштабніші роботи зі зведення оборонних укріплень, зазначає видання ҐРУНТ.

За час повномасштабної війни захисні та фортифікаційні споруди не раз були предметом політичних заяв, звинувачень і підозр. Щоразу, коли публікуються фото з окопами, бліндажами чи бетонними спорудами, соцмережі вибухають, бо хтось обурюється «глибиною», хтось критикує «дизайн», інші намагаються розказати, як ж будувати «нормальні», «сучасні» укриття.

Одна з причин відсутності публічних пояснень та інформації про укріплення — безпекова, бо більшість споруд не можна показувати відкрито та описувати детально. Інша причина — повна недовіра, яка виникла після років провалів, провалених держзамовлень, занедбаних рубежів.

Журналісти видання ҐРУНТ поїхали до 23 інженерно-позиційного полку Сил підтримки ЗСУ, щоб побачити на власні очі, що і як будують військові для укріплення своїх позицій на лінії фронту.

Командир інженерного батальйону 23 інженерно-позиційного полку Дмитро Москалюк на лінії оборони в Донецькій області. Фото – Вікторія Кравчук. 

Як будується і з чого складається лінія? 

ҐРУНТ побував на будівництві лінії оборони разом із командиром батальйону 23 інженерно-позиційного полку Сил підтримки ЗСУ. Ширина багатокілометрової укріпленої лінії, що будується вздовж і фронту на східному напрямку, — приблизно 120 метрів. «Ми діємо за стандартизованою схемою, як повинні виглядати та будуватись загородження та споруди. Але все завжди починається з дослідження місцевості, того, що військові називають рекогностуванням», – каже командир Дмитро Москалюк.

Лінія оборони. Фото – Командування Сил підтримки

Те, що ми називаємо лінією оборони, є насправді  багатошаровою інженерною системою, у якій кожен елемент працює разом з іншими, аби стримати й дезорієнтувати противника.

Зазвичай першими облаштовують мінні загородження — протитанкові та протипіхотні. Вони можуть розташовуватись у два чи три ряди.

Далі на шляху стоять протитанкові та протипіхотні рови. Їх риють достатньо глибокими й широкими, щоб ворожа техніка не змогла подолати перешкоду без спеціального обладнання. Рови також можуть додатково обладнувати дротяними загородженнями, щоб ускладнити задачу ворогу. Дмитро Москалюк каже: «Навіть у тих самих ровах  ми намагаємося передбачати певні пастки для противника, щоб він не зміг швидко рухатись і просуватись далі». Наступною перепоною є дротяне загородження з колючої армованої стрічки, яке називають «єгозою». Його встановлюють у кілька шарів або укладають спіралями, іноді поєднуючи з мінними полями. Мета цього загородження — сповільнити просування піхоти. Також єгозу комбінують з малопомітною перешкодою, яку в народі прозвали «плутанкою». Це конструкція з тонкого дроту, перемотаного між собою. Її сенс у тому, що цей дріт важко помітити навіть на відстані кількох метрів.

Малопомітна перешкода. Фото – Вікторія Кравчук 

Далі на шляху може стояти бар’єрний рубіж. Це лінія бетонних чи металевих конструкцій, наприклад, усім відомих «зубів дракона». Інженери називають їх «загороджувальними пірамідами» і пояснюють: «Сама по собі 250-кілограмова піраміда нічого не зробить, ми їх встановлюємо на певній відстані та зʼєднуємо єдиною дротяною лінією між собою». Завдання такого типу загороджень — заблокувати або хоча б  сповільнити бронетехніку, в той час отримавши можливість вести по ній вогонь.

Ці елементи поєднуються між собою, обладнуються в кілька рядів залежно від конкретних умов на певній ділянці місцевості. Інженери при цьому залишають дороги, необхідні українським військовим для логістики, підвезення боєкомплектів, евакуації поранених і маневрування техніки. Їхня кількість і розташування не розголошується з міркувань безпеки.

Дмитро Москалюк пояснює логіку побудови інженерних загороджень. Усе продумано так, щоб створити для ворога пастку. Коли противник заходить на ділянку дороги, яку заздалегідь мінують по краях і в центрі, його там буквально «замикають». Щойно техніка в’їжджає, дорога підривається з обох боків. Противник залишається всередині, під вогнем. Ворожа техніка або не може розвернутися, або мусить зупинятися і шукати вихід. У цей час її «накривають» дрони, артилерія, інші засоби ураження.

Командир інженерного батальйону каже, що навіть якщо ворог намагається засипати рови й прокласти собі проїзд, просування далі ускладнюють багаторядні мінні поля та невибухові загородження. Найважливішим об’єктом при цьому залишається дорога. Саме вона забезпечує швидке переміщення, доставку боєкомплектів і людей. Противник намагається шукати обхідні шляхи, але за правильно організованої оборони таких можливостей майже немає. Якщо фланги закриті, а загородження встановлені грамотно, прорвати оборону вкрай важко. У такій ситуації ворог змушений руйнувати бойові порядки, щоб розчистити прохід, але в цей момент сам опиняється під щільним вогнем.

Дмитро Москалюк розповідає, що темп спорудження ліній оборони залежить від техніки, умов роботи та злагодженості команди: «Якщо працює екскаватор, то за день він викопує близько ста метрів рову. Дротяних загороджень, до речі, встигаємо ставити теж близько сотні метрів на добу».

Будівництво фортифікаційних споруд на Донеччині. Фото – Вікторія Кравчук

Звичайно, без техніки таке будівництво було б неможливим. «Найбільш використовувана техніка, — каже комбат 23 інженерно-позиційного полку, — це повноповоротні  екскаватори. Гусеничні машини копають протитанкові рови й часто стають мішенню ворога, Також у нас є колісні екскаватори, в них своя специфіка роботи. Але найкращі, як на мене, маневрені малокубатурні екскаватори типу JCB чи Caterpillar, ефективні під час обладнання позицій. Вони малі, але риють глибоко».

Командир батальйону показує процес будівництва. Фото – Вікторія Кравчук. 

Паралельно зі спорудженням лінії оборони відбувається будівництво захисних споруд і бойових позицій для українських військових. Першу лінію, яку називають «нулем», у більшості випадків готують для себе військові регулярних підрозділів. Командир батальйону підтримки 4 бригади Національної гвардії України «Рубіж» «Архан» говорить ҐРУНТУ: «Перша лінія оборони або робиться безпосередньо піхотними підрозділами, або забезпечується інженерними взводами. Зараз велика проблема з логістикою. Засобів на першій лінії, особливо якщо вона активна, не вистачає. Бо ми банально не можемо нічого туди доставити». 

Попри брак матеріалів і складну логістику, робота на «нулі» не зупиняється. Військові облаштовують окопи, розширюють бліндажі, укріплюють позиції підручними засобами. Це постійний процес, який не завершується після першого етапу будівництва. За словами самих бійців, головне правило тут просте: що глибше і ретельніше окопаєшся, то вищі шанси вижити під час обстрілу.

Дмитро Москалюк, командир інженерного батальйону пояснює, що на Сили підтримки також покладена функція фортифікаційного обладнання позицій опорних пунктів.

Ходи між бліндажами для військових, побудовані 23 інженерно-позиційним полком. Фото – Вікторія Кравчук. 

Командир інженерного батальйону Дмитро Москалюк показує одне з типових укріплень. Це заглиблене на два з половиною метри укриття з захищеними ходами сполучень, перекрите дерев’яними балками і засипане півметровим шаром землі, який дає додатковий захист від ударних БПЛА, артилерійських і мінометних ударів. За словами Москалюка, міцність конструкції перевіряли на практиці: «Проводили навіть випробування: клали два кілограми вибухівки, щоб подивитися, які будуть наслідки. Відбулися лише легким деформуванням» . Усередині є додаткові виходи для евакуації, якщо основний завалить. Якщо все збудовано як слід, навіть під час удару керованою авіаційною бомбою шанс вижити є.

Позиції ретельно маскують сітками, які з часом заростають травою, зливаючись із ландшафтом. У стінах передбачені бійниці, через які можна не лише вести вогонь, а й запускати дрони. Вогневі точки зорієнтовані у бік загороджень, щоб у разі прориву противника бійці одразу бачили ціль та змогли нанести вогневе ураження.

З огляду на тактику російських військ і масове застосування дронів на оптоволоконі, українські інженери отримали завдання облаштовувати антидроновий захист на ключових дорожніх маршрутах. «Наше завдання — максимально закрити антидроновиними сітками-”коридорами” ключові логістичні артерії. Це сотні кілометрів доріг», — пояснює начальник відділу комунікацій командування Сил підтримки Максим Кравчук.

Над прифронтовими шляхами зводять спеціальні чотирьохметрові конструкції з міцних сіток, які створюють «тунелі» для безпечного руху техніки. Ці тунелі захищають від ударних безпілотників, не подавлених засобами радіоелектронної боротьби — наприклад, тих, що використовують оптоволокно.

Хто відповідає за зведення оборонних і фортифікаційних споруд? 

Державним замовником оборонних споруд є Міністерство оборони України, будівництвом ж займаються Державна служба спеціального транспорту, обласні й міські військові адміністрації та, звичайно, підрозділи Сил оборони — Сили підтримки та регулярні бригади в своїх зонах відповідальності. Зі свого боку, Генеральний штаб координує загальну логіку: де, що і в якій кількості має з’явитися. Його функція — затвердити перелік ділянок, визначити тактичні пріоритети і надати бойове обґрунтування, погодивши пропозиції та плани з командуванням на відповідних територіях.

Сучасна українська система оборонних укріплень будується за принципом глибоко ешелонованої оборони. Це не одна-єдина протяжна «лінія фронту», а кілька послідовних смуг, розташованих на різній глибині і з різними функціями.

На передовій військові облаштовують для себе позиції та укриття, пристосовані під конкретний рельєф і загрози. «Підхід до будівництва і підготовка матеріалів дуже змінилась, процес логістики взагалі неможливий. Але все залежить від напрямку.  Зараз спостережні пункти і бліндажі — все максимально під землею і під накриттям сіток. Треба не забувати про маскування, бо якщо маскування не буде,  це все буде непотрібне, – каже «Архан», командир інженерного батальйону.

На зустрічі з журналістами в червні Головнокомандувач Олександр Сирський пояснював: «На передньому краї солдати зариваються та обладнують для себе позиції саперними лопатами фактично самотужки. Перша лінія готується військами безпосередньо в ході бойових дій. Друга лінія готується, як правило, інженерними підрозділами Збройних сил та Державною спеціальною службою транспорту, спільно з цивільними організаціями. І третя лінія, капітальна, будується обласними військовими адміністраціями». 

Хто контролює якість споруджених укріплень? Командир батальйону, який приймає укріплення в експлуатацію, пише рапорти і здає документацію, часто і є головним контролером якості, бо відповідає за все особисто. Якщо об’єкт не готовий, відповідатиме саме командир. Дмитро Москалюк, командир інжерного батальйону каже: «Всі плани будівництва остаточно затверджуються відповідним командувачем на ділянці. Якщо ми, наприклад, говоримо про зведення фортифікаційний та оборонних споруд на напрямку ОСУВ “Хортиця”, то це затверджує командувач “Хортиці”» (ҐРУНТ спілкувався з 23 інженерно-позиційним полком до реорганізації ОСУВ «Хортиця» в ОСУВ «Дніпро» у серпні 2025 року — ред.).

Речник Командування Об’єднаних сил Назар Волошин зазначає, що ситуація з облаштуванням фортифікацій помітно змінилася: «Покращення є — врахували попередні помилки. Генерал Сирський разом із командувачем Драпатим роблять усе можливе. Скажу відверто, наші бійці не скаржаться. Є бетонні укриття і на першій, і на другій, і на третій лініях». За його словами, ці споруди забезпечують надійні умови для відпочинку, ведення бою, зберігання техніки та перегрупування, якщо це необхідно. «Будують і спеціальні укриття, щоб мінімізувати ризик від російських дронів на оптоволоконному управлінні. Так, нюанси є, але керівництво щодня ухвалює адекватні рішення і вживає відповідних заходів», — додає він.

Для чого взагалі фортифікації? 

Війна постійно змінюється. Якщо у 2022 році головна функція ліній оборони та бойових порядків була не пропустити танки, то зараз росіяни майже не використовують бронетехніку у штурмових діях. Ворожа армія частіше застосовує тактику «інфільтрації», тобто «просочування» піхоти малими групами, що намагаються обходити укріплення з флангів, прориватись у тил, аби дезорганізувати логістику й посіяти паніку.

Кілька днів тому на Добропільському напрямку російські війська, знайшовши прогалини в обороні, швидко просочилися в села Кучерів Яр та Золотий Колодязь. Тепер вони намагаються закріпитися в нашому тилу, а українські захисники — знищити їх.  Одночасно росіяни розвивають наступ у напрямку траси Добропілля–Краматорськ поблизу Нововодяного та Петрівки, де також виявили слабкі місця в українській обороні.

Чи є причинами просочення росіян  низька якість чи відсутність фортифікаційних споруд у цьому районі? Вочевидь ні. Командир інженерного батальйону 23 інженерно-позиційного полку каже: «Головне, що потрібно розуміти, коли ми говоримо про лінії оборони і фортифікації:  ми не даємо 100% певності, що це те, що має зупинити ворога раз і назавжди. Це не бетонний мур. Вони будуються з ціллю десь стримати стрімке просування чи змусити ворога обходити, щоб наші хлопці могли завдати ураження. Напевно, немає лінії, яку не можна пройти взагалі, але є комплекс дій і заходів, здатних призупинити просування. Але дуже важливо, щоб на цих всіх позиціях були люди, які будуть їх захищати, бо все працюватиме лише в комплексі». 

Командир інженерного батальйону бригади «Рубіж» також нагадує, що жодна, навіть найдосконаліша, фортифікація не працюватиме сама по собі, якщо на ній немає достатньої кількості людей для оборони: «Звичайно, треба поповнювати резерви, як і техніки, матеріалів, але найважливіше для нас – люди».

Автор: Вікторія Кравчук

Джерело: ҐРУНТ