Звірства російських окупантів: єгер, якого тричі викрадали і жорстко катували рашисти, втік від них й розказав як все було
Росія контролює п’яту частину території України, де зосереджена майже половина всіх природоохоронних зон країни. Під окупацією опинилися 17 національних парків, а також природні й біосферні заповідники — місця, покликані берегти життя та екосистеми, тепер перетворилися на простір страху й тиску.
Окупація зруйнувала не лише унікальні ландшафти, а й життя людей, які їх берегли. Окупанти усувають українське керівництво, намагаються співробітників схилити на свій бік, викрадають або затримують тих, хто відмовляється співпрацювати чи зберігає проукраїнську позицію.
За даними МІПЛ, росіяни затримали щонайменше десять працівників заповідників: деяких звільнили, решта досі в полоні. В окупації опинився і Чорноморський біосферний заповідник — найбільший в Україні, — а також його працівники. Місцевого єгеря Сергія Лобачука російські військові викрадали тричі. Після останнього разу чоловік із дружиною втекли з окупації: нових тортур, каже Сергій, він не витримав би.
Для російських військ деякі заповідники мають стратегічне значення. Раніше МІПЛ повідомляла про зникнення чоловіків на Кінбурнській косі, де розташований національний природний парк “Білобережжя Святослава”. Після окупації росіяни почали використовувати косу для обстрілів Очакова, водночас залякуючи та викрадаючи місцевих жителів. 19 березня 2022 року вони затримали трьох цивільних: Сергія Лейбака, Анатолія Ізбаша та Олександра Боровця.
Таким же важливим для окупантів є Чорноморський біосферний заповідник, розташований навпроти Очакова. Сьогодні його околиці перетворилися на укріплений росіянами район із траншеями, укриттями і вогневими точками.
У липні 2022-го ворожі армійці незаконно утримували тут місцевого єгеря Леоніда Янчишина, який понад 40 років охороняв ділянку “Волижин ліс” і під час окупації залишався там єдиним природоохоронцем. Чоловіка тримали в полоні місяць, не давали їжі й води. Невдовзі після звільнення Янчишин помер.
Ще один незаконно затриманий — єгер Сергій Лобачук. Чоловік мешкав у селі Бехтери, відповідав за ділянку біля сіл Новочорномор’я та Путіївка. О п’ятій ранку 24 лютого 22-го чоловік побачив спалахи у вікні й зрозумів, що почалась велика війна. Більшість людей кинули свої робочі місця, Сергій залишився.
— У мене був інвентар, який я не міг залишити: техніка, трактори. З керівництва залишався тільки я, — згадує Сергій.
До села, де був Сергій, окупанти заїжджали час від часу. Розмовляли з місцевими, перевіряли, хто залишився. Шукали колишні військові частини, орієнтуючись на старі мапи.
Полювання на єгеря. Затримання перше
Жодних вказівок від керівництва заповідника про те, як діяти в умовах воєнного чи надзвичайного стану, в Сергія не було. Коли росіяни почали нав’язувати свою політику, співробітники заповідника поступово виїздили.
Перший раз окупанти затримали Лобачука 2 травня 2022 року. Звинуватили у зберіганні зброї, вимагали віддати “другий автомат”.
Мені сказали лягти. Ноги і руки розвести, голову вниз. Зайшли з обох боків, стали мені на руки однією ногою, а другою почали бити по ребрах, щоб я не міг підкласти руку під себе. Потім закували в кайданки — руки заламали не як зазвичай, а викрутили й застібнули так, щоб вони швидше набрякли, — розповідає Сергій.
Потім чоловіка відвезли до селища Лазурне, де в пансіонаті “Чайка” росіяни облаштували штаб. Там Сергія продовжили бити, стріляли біля нього з автомата, а вранці змусили привезти вже не автомат, а зареєстрований карабін.
Після цього окупанти неодноразово приїжджали до нього, пропонували співпрацю, хотіли, щоб повернувся на роботу єгерем.
38 днів на підвалі. Затримання друге
Другий раз по чоловіка приїхали 15 вересня 2022 року. Тоді вже не було щоденних обстрілів і здавалося, що ситуація дещо заспокоїлася. Сергій вирішив навідати знайомого в сусідньому селі Новочорномор’я за шість кілометрів від дому. Сів у машину і коли виїхав із подвір’я, побачив мікроавтобус без номерних знаків. Всередині були люди в масках.
Автобус звернув на його вулицю, тож чоловік насторожився і поїхав іншим шляхом, а коли повернувся додому, то біля двору побачив машину й сусіда, який жестом показав, що його шукають.
На брамі стояв озброєний чоловік, ще троє саме виходили з хати. Коли Сергій під’їхав, озброєні люди завели його до будинку, а дружину з маленьким сином вигнали геть. У Лобачука вони вимагали гроші, золото, погрожували, що якщо знайдуть самі, то заберуть усе. Сергій відповів, що нічого не має:
Тоді вони втрьох збили мене з ніг. Почали бити. Потім полізли в сейф, забрали мисливський карабін, рушницю, сумку та всі патрони. Змусили одягти піксельну службову форму: літні штани й зимовий бушлат.
Після цього чоловіка посадили в машину, скрутили руки, на голову натягнули капюшон. Почали бити, привезли у посадку, де катували електричним струмом — Сергій чув характерне клацання тапіка. Тоді єгеря повезли на переправу, почалася ракетна загроза, він спробував утекти, але його схопили.
На одному з блокпостів чоловіка показали групі військових-чеченців, які продовжили його катувати. А тоді повезли далі:
Приїхали. З машини викинули. Я почав блювати, просив води.
Один із охоронців знущався, пропонуючи “жовтий дощ”, але інший, зрештою, подав єгерю пляшку, запевнивши, що вода у ній чиста.
Голова, згадує Лобачук, була наче кисіль — м’яка й пульсуюча. Чоловіка потягнули у підвал, звинуватили у перевезенні диверсійних груп із Кінбурнської коси до Очакова, змусили підписати якісь папери. У тимчасовому ізоляторі Сергій пробув 38 днів. Його весь час допитували й били.
Їжу давали раз на добу, а іноді по п’ять днів нічого не давали. У кращому випадку це була гречка, залита водою. Потім приносили щось схоже на тісто, розмочене у воді. За 38 днів Сергій схуд із 76 до 60 кілограмів.
Разом із ним сидів чоловік. Він багато блював, згодом у блювотинні з’явилася кров. Їсти майже не міг. У співкамерника була саморобна відмичка, тож іноді чоловіки відстібалися, щоб хоч трохи змінити положення тіла, а потім знову імітували, що прикуті. Зрештою співкамерник втратив зв’язок із реальністю — сидів і розмовляв сам із собою.
Я зрозумів, що це все, почав стукати у двері. Прийшов черговий, питає, що хочу. Кажу: “Пацану зле, до ранку не доживе. Зробіть щось”. Зайшли двоє, штовхають його, міряють тиск. Чую: “Йому вже все”. Потягли і по цей день його немає.
Згодом до камери підсадили іншого чоловіка з Херсону, якого затримали за проукраїнську позицію. Його катували струмом, душили пакетом.
Поруч у камері сиділа жінка-волонтерка. Сергій не бачив, але чув, як її катували:
Вона сиділа в сусідній камері, а катівня була навпроти нашої. Тільки чую, що мотають скотч, і вже знаю: зараз битимуть струмом. Її били струмом щодня.
У другій половині жовтня всіх, кого там утримували, вивезли з підвалу й викинули в садах біля села Кізомис.
Ще один підвал. Затримання третє
Після звільнення Херсону від російських військ здавалося, що небезпека минула. Але два тижні до Сергія знову прийшли двоє озброєних чоловіків. Це було третє затримання. Цього разу звинуватили в тому, що чекає на своїх.
Я ж коли в Бехтери приїхав, там багато хто вже на кацапів працював. А я всім казав: “Херсон уже звільнили, скоро й сюди наші прийдуть”. Приїхали до мене, забрали ключі, документи мої і дружини.
Цього разу єгеря відвезли у Збур’ївки. Окупанти жили на верхньому поверсі приватного будинку, а в підвалі влаштували місце, де силою утримували людей.
Сергія тримали там зо п’ять днів: витягували з підвалу, били, повертали назад. Погрожували вирвати нігті, стріляли з автоматів біля вуха, лякали, що відстрелять палець, наказували виставити руку.
Зрештою чоловіка вивезли за блокпост поблизу Новозбур’ївка і викинули на дорогу.
Один мені написав свій номер на руці і сказав, щоб упродовж трьох днів я здав, хто є хто: в кого проукраїнська думка, в кого машини хороші, — згадує Сергій.
Це стало останньою краплею. Чоловік сказав дружині, що четвертого разу не витримає. Родина почала переховуватися, відновлювати документи й готуватися до втечі. Зрештою їм таки вдалося виїхати.
Авторка:
Джерело: МІПЛ
