Великий вірменський куш. Найбільше пограбування в СРСР, яке так і не було розкрито до кінця

Про найбільше пограбування часів Радянського Союзу стало широко відомо лише після розвалу країни, хоча в кримінальному світі та правоохоронних органах про нього прекрасно знали. Злочинці мріяли повторити, поліція намагалася не допустити повторення.

Так чи інакше, але брати Калачяни, які 1977 року винесли з Держбанку Вірменської РСР півтора мільйона рублів (двісті мільйонів рублів зараз) у двох рюкзаках, назавжди ввійшли в історію як одні з найспритніших та найщасливіших грабіжників. Зрештою їх спіймали і засудили до розстрілу. Але їхня смерть теж виявилася загадковою і додала інтригу в історію, яка так до кінця і не розкрита, пише видання “Нова газета Європа”.

“Так уперед, за циганською зіркою…”

У радянські часи пограбування будь-якої ощадкаси, з якої винесли кілька тисяч рублів, уже було подією екстраординарною. Якщо збиток становив понад 10 тисяч, то до розслідування підключали найкращих сищиків країни. Тому замахи на соціалістичну власність траплялися досить рідко. Коли в Москві дізналися про пограбування Держбанку Вірменської РСР, під час якого зникло понад півтора мільйона рублів, це викликало фурор навіть у ЦК КПРС.

– Тоді це пограбування стало сенсацією не через велику здобич, – розповідав “Новій-Європа” злодій у законі, який представився як Іван Іванов. – У ті часи “бродяги” (так самі себе називають прихильники “злодійського закону” і способу життя), бувало, знімали куш і побільше. Сенсацією було те, що пограбували саме Держбанк. Хоча напади на ощадкаси та інкасаторів траплялися регулярно, але з державою воліли не зв’язуватися. Тому що за привласнення соціалістичної власності майже завжди засуджували до “вишки”. Тож на пограбування держструктур йшли дуже вже ризикові хлопці. Калачяни побили всі рекорди. І пограбування не було тривіальним, і куш вони взяли багатий, і зловили їх далеко не відразу.

Кімната у відділенні банку. Фото: collab.am

За офіційною версією, ініціатором пограбування був 26-річний Микола Калачян. Відомо, що він народився 1951 року в селі Бородіно в Красноярському краї в бідній родині, та до того ж його батько Саркіс рано захворів на рак. Майже всі гроші, які заробляла мати, йшли на ліки. У четвертому класі Калачян не витримав злиднів і втік із дому. Прибився до циганського табору, торгував наркотиками.

До “пограбування століття” Калачян йшов поступово, набираючись досвіду в дрібніших справах, – торгував наркотиками, не гребував дрібними крадіжками. Ставши старшим, брав участь у розбійних нападах. Коли йому було 16 років, за табір всерйоз взялася міліція, і Калачян поспішив піти з табору.

Влаштувався спершу сміттярем, потім учнем токаря. Але жити на зарплату йому не хотілося.

Калачян сколотив групу з таких самих безпритульних однолітків, вони проломили задню стіну ощадкаси і викрали звідти кілька тисяч рублів. Незважаючи на те, що це був для більшості перший злочинний досвід, вони не попалися. Злом ощадкаси так і залишився не розкритим.

Калачян, як організатор пограбування, забрав собі половину всіх грошей, решту поділив між членами банди. Усі гроші вони прогуляли за тиждень. Парочка грабіжників попалася міліції. Щоправда, розуму вистачило про пограбування ощадкаси мовчати міцно. Але Калачян зрозумів, що з подільниками треба розлучатися.

Неповторний трюк

Фелікс Калачян, двоюрідний брат Миколи, був його повною протилежністю: скромний, працьовитий і законослухняний хлопець. З дитинства займався спортивною гімнастикою, доріс до кандидата в майстри спорту. Після школи вирішив вступати до інституту і вчитися на інженера. Але під час вступних іспитів зустрів дівчину на ім’я Маруш, у яку закохався без пам’яті. Та відповіла взаємністю, і навчання було забуте. Молоді оселилися в Ленінакані (126 км від Єревана, нині Гюмрі). Незабаром у родині народилося двоє дітей. Але заробітків робітника, на які міг претендувати Фелікс, і прибиральниці (нею працювала Маруш) на сім’ю не вистачало. Фелікс частенько їхав до Єревана на заробітки. В одну з таких поїздок він і зустрівся з братом Миколою.

Фелікс мав неабиякі фізичні дані. Незважаючи на не дуже значний вигляд, він був неймовірно сильний і гнучкий – ідеальний подільник.

Першим об’єктом братів став магазин аудіо- і телетехніки. Микола по своїх каналах дізнався, що в один із магазинів Єревана надійшла партія дефіцитних касетних магнітофонів. Як і у випадку з ощадкасою, брати проломили в магазині задню стінку, навантажили будівельний візок магнітофонами, прикрили їх брезентом і пішли. Про викрадення магнітофонів ніхто не заявив. Про пограбування розповіли самі брати вже після арешту.

Двоюрідні брати Микола та Фелікс Калачян. Фото: collab.am

Магнітофони продали за третину ціни, але “навар” виявився цілком пристойним – 15 тисяч рублів. Досить великі гроші за радянськими мірками, Фелікс відправив частину своєї частки сім’ї, але сам у Ленінакан не повернувся. Брат переконав його поїхати розважитися в Москву. І знову ресторани, жінки, дорогі розваги. Тоді Микола Калачян придумав трюк, який пізніше перейняли багато “цеховиків”. Сидячи в ресторані, Микола “випадково” кидав щось на підлогу. А щоб знайти пропажу в ресторанній напівтемряві, підпалював сторублеву купюру і ліз під стіл. На дам цей трюк діяв убивчо.

Але з такими замашками гроші закінчувалися дуже швидко. Микола став роздумувати над новою справою. Але такою, щоб узяти відразу багато, щоб вистачило якщо не на все життя, то хоча б на десяток років. Випадково чи ні, ніхто так і не знає, Калачян познайомився із Завеном Багдасаряном, дрібним службовцем Держбанку Вірменської РСР.

Багдасарян був на хорошому рахунку: активіст, комсомолець, відповідальний працівник та інше. Але щодня дивитися на мільйони рублів за зарплати у 85, ймовірно, виявилося вище його сил. Як встановить пізніше слідство, це він детально розповів Калачянам про систему охорони, розташування приміщень, про сховище банку.

Майже п’ять місяців Калачян планував операцію. Зрештою він зупинився на вже перевіреному способі пробиття стіни. Це зараз сховища грошей розташовані в окремих будівлях, які напхані сигналізацією. А в 70-х роках минулого століття до Держбанку Вірменії примикав житловий будинок, який мав спільну з банком стіну на рівні горища, що замикалося з третім поверхом банку, якраз там, де була розташована кімната відпочинку службовців. Під нею і знаходилося сховище грошей.

“Не вистачало грошей на їжу, довелося полювати на людей”

Петербурзький канібал убив і з’їв сімох людей, двадцять п’ять років провів у психлікарні і тепер вважає, що вилікувався

Пограбування було заплановано на п’ятницю 5 серпня 1977 року, щоб у грабіжників було щонайменше два дні фори до виявлення злому. За тиждень до наміченого терміну Микола Калачян потрапив в аварію на таксі і опинився в лікарні. Але Феліксу він заявив, що відкладати нічого не можна. Микола наче точно знав, що саме цього дня пограбування пройде вдало. Фелікс вирушив на “справу” поодинці. Він пробрався на горище житлового будинку і взявся до розбору стіни. Але тут на нього чекав неприємний сюрприз: виявилося, що з боку банку стіна занадто товста, і пробити її за одну ніч було неможливо.

Фелікс вибрався на дах і почав оглядати будівлю банку. Він помітив, що в кімнаті відпочинку вікно розбите (там якраз затіяли ремонт) і заклеєне плівкою. Калачян-молодший розігнався і стрибнув з даху у вікно. Вельми небезпечний трюк, який Фелікс не зможе повторити на слідчому експерименті. Але того вечора йому пощастило: він потрапив у кімнату відпочинку і став пробивати стелю. Через кілька годин роботи він пробив дірку, через яку проник у сховище. Як і попереджав Багдасарян, гроші лежали на стелажах, а не в сейфах. Набивши грошима (здебільшого купюрами номіналом 100 рублів) два рюкзаки (загальна вага становила понад 30 кг), Фелікс вибрався спершу в кімнату відпочинку, потім через вікно на дах і пішов непоміченим.

Фелікс Калачян на слідчому експерименті. Фото: collab.am

Запитання замість відповідей

Хвиля дійсно піднялася велика. Справа про пограбування Держбанку потрапила на контроль ЦК КПРС і особисто Брежнєва, який наказав задіяти будь-які засоби і способи, але знайти грабіжників. Розслідування було доручено не КДБ, а МВС. Як, мабуть, і припускав загадковий організатор (якщо він, звісно, був), криміналітет почали трясти насамперед. А бандити, яким не могла сподобатися пильна до них увага, і самі були раді допомогти.

– Незважаючи на те, що співпраця з “червоноперими” (міліцією) в ті часи для злодійського співтовариства була найсуворішим “табу”, авторитетні волоцюги знаходили способи повідомити ментам, що до пограбування Держбанку організовані кримінальні структури відношення не мають, – каже Іван Іванов. – Калачянами, звичайно, захоплювалися, але своя сорочка, вона ближче. Та тим паче їх ніхто не здавав, а просто ставили до відома, що злодійське співтовариство “трясти” безперспективно. Зрештою менти повірили. І ті ресурси, які були задіяні на відпрацювання кримінального контингенту, перекинули на інші напрямки.

У сищиків була “зачіпка”: всі сотенні купюри були однієї серії – АІ. Особистим розпорядженням Брежнєва цю серію було заборонено до поширення. А про будь-які випадки появи “сотенних” доповідали в міліцію.

Розпорядження було секретним, але Калачян незрозумілим чином про нього дізнався. А тому не поспішав витрачати награбоване. Гроші спершу потрібно було “відмити”, тобто позбутися міченої серії, обмінявши сотні на інші купюри.

Навесні 1978 року в Узбекистані почали з’являтися сотенні купюри серії АІ. Московський десант швидко з’ясував, що наприкінці лютого хтось обміняв майже 150 тисяч рублів. Швидке розслідування виявило, що місцева влада проігнорувала розпорядження з Москви і не ввела мораторій на обіг купюр серії АІ.

– Якби на той момент до перевірки недбалості узбецької влади долучився б КДБ, ми, звісно, копнули б набагато глибше, і “бавовняна справа” могла розпочатися на десяток років раніше, – вважає ветеран КДБ, підполковник Ігор С. – Андропов вирішив почекати, доки менти облажаються, не знайшовши грабіжників. Але МВС тоді дуже пощастило. Вони все-таки знайшли братів. Хоча на пошуки пішов майже рік.

Більшість фахівців сходяться на думці: фатальною помилкою Миколи Калачяна стало те, що він залучив до “відмивання” грошей брата своєї нареченої Володимира Кузнєцова. Той мав у невеликих ощадкасах на околицях Москви або в області купувати на сторублеві купюри облігації внутрішньої позики. Працівникам ощадкас за успіхи в поширенні облігацій покладалися премії. А тому, коли клієнти приходили купувати облігації, касири не дуже уважно дивилися на те, якими купюрами ті розплачуються.

Кузнєцов виявився занадто збудливим і нервовим до параноїдальних проявів. Коли в черговій ощадкасі касирка вирушила до сховища, щоб принести облігації, яких не вистачало (клієнт хотів купити квитків позики на 6 тисяч рублів, а в залі знайшлося тільки на три тисячі), Кузнєцов вирішив, що дівчина пішла викликати міліцію, і поспіхом залишив ощадкасу. Залишивши в касира три тисячі рублів, на які в залі не вистачило облігацій.

Єреванське відділення Держбанку СРСР. Фото: collab.am

Такий нервовий зрив викликав підозри. А коли з’ясувалося, що “забуті” гроші із серії АІ, в ощадкасу нагрянули сищики.

Касирка добре запам’ятала Кузнєцова і допомогла скласти пристойний фоторобот. Інша співробітниця бачила зелені “Жигулі”, на яких приїхав Кузнєцов. І хоча номер вона не запам’ятала, це все одно була серйозна зачіпка.

Особу Кузнєцова встановили досить швидко. Він працював таксистом, а цей контингент часто використовується співробітниками міліції як постачальники інформації. А коли з’ясувалося, що сестра Кузнєцова нещодавно придбала зелені “Жигулі” (Калачян оформив на неї куплений ним автомобіль), пазл остаточно склався.

Усіх фігурантів заарештували в ніч із 6 на 7 червня 1978 року. Майже відразу з’ясувалося, що міліціонерам пощастило. Через день брати Калачян планували покинути Москву. Після історії із “забутими” грошима Микола збирався виїхати на Кавказ, де на деякий час затихнути. Але затримався, щоб обладнати схованку для грошей у запасному колесі автомобіля, на якому брати мали намір виїхати. “Засвічені” “Жигулі” було вирішено залишити в Москві.

У центрі – затриманий Микола Калачян. Фото: collab.am

Упиратися Калачяни не стали, докладно розповіли не тільки про пограбування Держбанку, а ще й ощадкаси (в якому Фелікс не брав участі) і магазину аудіотехніки, про які міліціонерам нічого не було відомо. Суд був швидким, а вирок цілком очікуваним – вища міра для братів. Багдасарян отримав 11 років. Кузнєцов – сім. Смертний вирок став шоком для братів: вони ж нікого не вбили, не зґвалтували, не катували, не зраджували Батьківщину… Микола Калачян написав листа голові Верховної Ради Вірменської РСР Бабкену Саркісову – пообіцяв назвати тому свого покровителя в обмін на помилування. Саркісов звернувся до Верховної Ради СРСР і зумів домогтися помилування братів. Але указ про помилування прийшов до в’язниці за добу після приведення вироку у виконання. Хоча розстріл мав відбутися тільки через тиждень.

Пункт призначення

Маніяк, тричі засуджений до смертної кари, помер у в’язниці від старості

– Кінцівка цієї справи, яка мала розставити всі крапки над “i”, залишила ще більше запитань, – вважає ветеран КДБ Ігор С. – Почати з того, що під час арешту було вилучено лише частину грошей. 500 тисяч (хтось казав, що навіть 800 тисяч) рублів так і не було знайдено. Слідство оголосило, що ці гроші брати просто витратили, але на що саме – ніхто так і не дізнався. Особисто моя думка, ці гроші не витратили, а передали третьому співучаснику пограбування – покровителю, який обіймав важливий пост або в правоохоронних, або в партійних органах. І це пояснює, чому вирок було виконано в терміновому порядку, а указ про помилування прийшов із запізненням. Тому, хто міг “кришувати” братів, необхідно було позбутися тих, хто міг про нього розповісти. І саме ця людина так і залишається невідомою.

Утім, підтверджень цієї версії теж немає.

Автор: Максим Леонов

Джерело: “Нова газета Європа”