Росія проводить політику заміни населення на окупованих територіях вихідцями з Центральної Азії, Кавказу та російської глибинки
Політика російських загарбників на окупованих територіях України — Донеччині, Луганщині, Херсонщині та в Запорізькій області — вийшла далеко за межі суто військового контролю. Сьогодні спостерігається системна та цілеспрямована стратегія демографічного заміщення, яка включає депортацію корінного населення до депресивних регіонів РФ та штучне заселення українських міст вихідцями з Центральної Азії, Кавказу та російської глибинки, зазначає RFI.
Що стоїть за планами заселення «Новоросії»
Світлина з окупаційного Telegram-каналу (головне фото статті. — Ред.), на якій псевдогубернатор Херсонської області Володимир Сальдо відвідує одну зі шкіл тимчасово окупованого лівобережжя Херсонщини, несподівано привернула увагу не самим фактом візиту, а написом на класній дошці: «Великое переселение народов — Восточная Европа и Северная Азия» (укр. Велике переселення народів — Східна Європа та Північна Азія. — Ред.).
Цей, на перший погляд, цілком нейтральний урок історії набуває виразного символічного звучання на тлі подій, що активно розгортаються на тимчасово окупованих територіях України. Для багатьох спостерігачів цей напис став тривожним маркером: тема «великого переселення» дедалі очевидніше перегукується з реальністю, у якій Росія розпочала масштабне переформатування демографічного складу населення на захоплених землях.
Під час візиту до школи псевдогубернатор Сальдо опинився в центрі уваги через напис на дошці: «Великое переселение народов — Восточная Европа и Северная Азия»
Після окупації частин Донецької, Луганської, Херсонської та Запорізької областей РФ зіткнулася з глибокою демографічною порожнечею. А це були густонаселені індустріально-аграрні регіони. Упродовж років війни та окупації ці області стрімко втрачають населення. Значна частина молоді та працездатних людей виїхала: одні — на підконтрольні Україні території, інші — до країн Європейського Союзу, частина — до самої Росії. У результаті на місцях залишилися переважно люди похилого віку, жінки з дітьми, а також ті, хто не мав бажання, можливості чи ресурсів для виїзду.
На цьому тлі Кремль публічно декларує намір збільшити населення на окупованих територіях до 10 мільйонів осіб. Хоча нині, за офіційно озвученими даними, там проживає близько 4,5 мільйона. Такі плани росіян можуть свідчити про відновлення довоєнної чисельності населення через нову хвилю заселення регіону. Цей масштабний демографічний проєкт може докорінно змінити соціальну й етнічну структуру окупованих територій.
Міграційні потоки на ТОТ
Сьогодні вже чітко простежується активне заселення тимчасово окупованих територій Запорізької та Херсонської областей. Там сформувалися три міграційних потоки.
Перший — це трудові мігранти з Центральної Азії. Фіксується значна присутність узбеків, таджиків та інших вихідців із середньоазійських регіонів, яких залучають до будівництва, комунальних робіт, торгівлі та навіть зведення оборонних споруд.
Економічна логіка такого кроку зрозуміла: мігранти — це дешевша та більш керована робоча сила. До того ж вони менше пов’язані з місцевою ідентичністю та історією регіону. Проте поступово з’являються ознаки того, що частину з них орієнтують не лише на вахтову працю, а й на постійне проживання, що змінює соціальне обличчя міст. Чимало таких «вахтовиків» вже перевезли до Маріуполя, Бердянська, Мелітополя та Генічеська свої сім’ї. Це все демонструють в місцевих ЗМІ та в соціальних мережах. Тож привітання «Салам алейкум» (укр. Мир вам. — Ред.) на вулицях цих міст стало нормою сьогодення.
Другий міграційний потік — так звані «парашутисти» з Росії: чиновники, силовики, військові, працівники адміністрацій, яких відправляють на роботу на окуповані території для «підсилення». Ці росіяни часто обіймають керівні посади.
На окупованій частині Херсонщини так званий «губернатор» Володимир Сальдо відкрито закликав активніше виявляти «безхазяйне» житло для передачі «приїжджим фахівцям». Фактично йдеться про заселення квартир українців, які були змушені покинути регіон, представниками російських адміністративних структур та їхніми родинами.
Така практика формує новий прошарок населення, матеріально й службово залежний від російської держави. Це класична колоніальна модель: управління територією здійснюється через імпортований лояльний апарат, який отримує економічні преференції в обмін на політичну відданість.
Третій потік — переселення росіян із депресивних регіонів самої РФ. Південь України має привабливі кліматичні умови, родючі ґрунти та потенціал для аграрного розвитку. Теоретично це могло б стати стимулом для міграції з холодних або економічно занепалих регіонів Росії.
Однак тут виникає стратегічна суперечність. За даними Служби зовнішньої розвідки України, лише за один рік у Росії було ліквідовано сотні населених пунктів через повне зникнення населення. Центральна й північна провінції РФ швидко вимирають. Масове переселення на окуповані території може ще більше прискорити деградацію внутрішніх регіонів самої Росії. Таким чином, колонізаційна політика стикається з власними демографічними обмеженнями.
700 мільярдів на «освоєння» Сибіру
Паралельно з політикою заселення окупованих територій Росія цілеспрямовано витісняє українців до Сибіру на Крайню Північ та Далекий Схід під виглядом «державних програм розвитку».
Центр національного спротиву інформує, що формально це подається як економічна можливість, однак у ширшому контексті йдеться про системну демографічну інженерію.
Одним із елементів цієї політики є стимулювання або фактичний примус до виїзду частини місцевого населення. Найчастіше застосовується комбінація економічного, адміністративного та безпекового тиску. Наприклад, українцям обіцяли житло та роботу на російській території, тоді як на окупованій працевлаштуватися складно. Також є факти примусового вивезення людей у Росію із територій біля зони бойових дій.
У таких умовах «добровільність» переїзду стає відносною: люди опиняються перед вибором між постійною невизначеністю в окупації та переїздом у віддалені регіони Російської Федерації.
Також продовжується підготовка програм «довгострокових відряджень» до Сибіру та Далекого Сходу в межах російських ініціатив розвитку цих територій. Формально це презентують як можливість працевлаштування та участі в масштабних інфраструктурних проєктах. Проте сама логіка «визначення працівників для відряджень» викликає асоціації з радянськими практиками організованих переселень тих, хто не вписується в нову модель окупаційного управління або створює соціальні ризики для адміністрацій.
У 2025-му Москва оголосила про старт масштабної «Програми розвитку Сибіру» вартістю 700 млрд рублів. Офіційно йдеться про інвестиції, створення промислових кластерів і «перенесення центру розвитку на Схід».
Однак, за оцінками експертів, за гучною назвою може ховатися не лише економічна ініціатива, а й підготовка до масового переміщення населення з тимчасово окупованих територій України. За фасадом «700 мільярдів інвестицій» простежуються ознаки демографічного перекроювання та формування механізмів для виселення мешканців захоплених українських регіонів.
Адже сибірські регіони стикаються з демографічним спадом: молодь залишає віддалені території, мобілізація суттєво скоротила кількість працездатних чоловіків, а тривале економічне відставання посилило відтік населення. Водночас охочих їхати «в тайгу на десятиліття» серед росіян небагато. У цій ситуації Кремль намагається компенсувати дефіцит робочої сили за рахунок мешканців окупованих українських територій.
Тож до місцевих «адміністрацій» окупованих територій, а також до шкіл, лікарень і комунальних підприємств уже надходять службові листи з позначкою «терміново». У директивах міститься вимога «визначити працівників для можливих довгострокових відряджень на Далекий Схід та до Ангаро-Єнісейського макрорегіону».
Керівників установ зобов’язують подавати списки співробітників, «не обтяжених сімейними обставинами». Це формулювання, по суті, виокремлює найбільш вразливих людей — тих, кого найпростіше перемістити без значного суспільного резонансу. На думку аналітиків, така розмита лексика є першим кроком до переселення за державними програмами, замаскованого під добровільну ініціативу.
Історичні паралелі
Проте механізми, які сьогодні застосовує Росія під виглядом «розвитку територій» і «довгострокових відряджень», мають виразні історичні аналоги. Запропонована модель майже повністю відтворює радянські практики так званих «організованих наборів».
Улітку 2025 року минуло 110 років від масового вигнання українського населення з Холмщини, Підляшшя, Берестейщини, Волині, Поділля і Галичини вглиб Російської імперії під час Першої світової війни. Цю маловідому сторінку історії назвали «біженством», однак по суті це була депортація мільйонів людей із західних етнічних українських земель.
Про ці події нагадує Національний музей історії України у Другій світовій війні. Причиною вигнання українців і білорусів (а також частково поляків і литовців) стала російська політика «випаленої землі». Відступаючи перед німецькими й австро-угорськими військами, російська армія знищувала інфраструктуру та насильно вивозила цивільне населення, щоб ці території не міг використати супротивник.
Чергова хвиля примусових переселень українців сталася після Другої світової війни. Зокрема, Люблінська угода 1944 року — формально підписана комуністичним польським урядом і урядом УРСР — започаткувала три хвилі депортацій українців із Південного Підляшшя, Холмщини, Любачівщини, Надсяння, Західної Бойківщини та Лемківщини. Але фактично це було особисте рішення Сталіна.
Люди — інструмент геополітики
Сьогодні російська влада говорить про «освоєння Сибіру», стратегічний розвиток східних територій і державні інвестиційні програми. Але це — та ж історія, як і століття тому. Спочатку — паспортизація, потім — «відрядження», далі — державні програми переселення, і врешті — зміна демографічного складу цілих регіонів.
Тож сучасні ініціативи з «розвитку Сибіру» постають не лише як економічні проєкти, а як інструмент м’якої асиміляції та відриву людей від їхнього соціального й культурного середовища. Історія ХХ століття демонструє, що подібні процеси рідко завершуються добровільністю — натомість вони залишають по собі розпорошені громади, які втрачають ідентичність.
У сукупності всі ці процеси — виїзд місцевих, вилучення житла, завезення мігрантів, формування нового адміністративного класу — створюють ознаки системної демографічної інженерії. Йдеться про зміну соціальної та частково етнічної структури регіону.
Стратегічна логіка Кремля у цьому випадку виглядає багаторівневою. По-перше, там заради безпеки хочуть замінити потенційно нелояльне населення на більш контрольоване. По-друге, політично вигідно заселити на українські території не українців, щоб ускладнити повернення окупованих територій під контроль Києва. По-третє, для відбудови можна використати дешеву робочу силу. Ну і на фінал: саме такими методами відтворюється імперська традиція «освоєння» територій через переселення.
Джерело: RFI
