“Мене примотали скотчем до стільця і почали катувати струмом”. Історії українок, викрадених рашистами зі своїх домівок

У рамках мирних переговорів у 2025 році Росія і Україна зробили два масових обміни військовополоненими, але в списки на обмін украй рідко потрапляють мирні українці, засуджені в Росії за статтями “шпигунство” або “держзрада”, хоча на окупованих Росією українських територіях безвісти зникають сотні людей.

Людей часто виводять у кайданках і з мішком на голові, а за кілька місяців або навіть років їхні родичі дізнаються, що людину весь цей час утримували в секретній в’язниці або навіть ямі, де її били, катували і морили голодом. Іноді затриманих підозрюють у диверсійній діяльності, але найчастіше це завідомо мирні люди, зокрема жінки, вся вина яких у тому, що військовим був хтось із їхніх родичів. Видання  The Insider розповідає історії трьох українських жінок, яких викрали зі своїх домівок, які пройшли через тортури і були засуджені в Росії як українські шпигунки.

“За кожне слово рідною українською мовою я отримувала по голові”

Юлія Ковешникова (у листі з колонії)

Хочу розповісти про себе. Я з Мелітополя, міста черешні, яку знає весь світ. У мене є донька і два онуки. Є чоловік. Не буду приховувати, що я дружина українського військового. Тому я і перебуваю в цих катівнях. Ось уже 16 місяців або 486 днів як мене вивели з дому. При виході з під’їзду я пам’ятаю, як повернулася на вікна. Було чітке розуміння, що у квартиру я більше не повернуся. Хочеться плакати, але сліз немає.

Перші дні я говорила з ними [російськими військовими] своєю рідною мовою. Потім мене почали відучувати. Від людей у масках за кожне своє рідне слово я отримувала по голові.

Юлія Ковешнікова

У вересні 2023 року зайшли “вагнера” на охорону, нам дали п’ять гімнів: Росії, ЛНР, ДНР, Радянського Союзу і, увага, – новий гімн України, написаний вашою країною. Через місяць прийшов головний і сказав: “Коли я входжу, ви стаєте на коліна і починаєте читати гімни”.

У мене тепер розмір 42-44, ночнушка S мені тепер велика. У мене почався нервовий тик: якщо раніше у мене око сіпалося тільки коли я сильно нервувала, то зараз воно у мене сіпається постійно.

Тут дуже холодно. Дуже мерзнуть ноги. Вночі також холодно спати. Я розумію, що комусь зараз ще гірше. Але я не можу взяти себе в руки. Цей місяць забрав усі мої сили. Шкарпетки дали тільки одну пару. Мої теплі забрали. Щоб ви розуміли, з моїх речей залишилися тільки одні труси.

Я розревілася, коли поступила на територію колонії. Я боюся, що не дотягну до обміну. Я намагаюся взяти себе в руки. Але відчуття – краще б мене повернули в яму і там розстріляли.

[Після звільнення] ми, звісно, з тобою зустрінемося, сядемо за один стіл десь на березі моря, з пляшкою якоїсь смакоти, під шашличок. Ми будемо вільні і будемо говорити на будь-які теми.

Анастасія, донька Юлії Ковешникової

Коли почалася війна, я жила в Мелітополі з чоловіком і маленьким сином. Ми одразу ж потрапили під окупацію. Там же, у Мелітополі, мешкала і моя мама, Юлія Ковешникова. Ми постійно з нею зідзвонювалися, думали, що робити. Вона наполягла, щоб ми з дитиною поїхали. Я тоді ще не знала, що вагітна другою дитиною. Ми думали, що за два тижні повернемося. Не взяли навіть ніяких речей. А мама залишилася. Вона не хотіла їхати, у неї були собаки – маленькі пекінеси – і папужка. Мама навчила його лаяти Путіна.

Анастасія Ковешникова

Ми зідзвонювалися з мамою, але зв’язок постійно зникав. Його могло не бути кілька днів або навіть тиждень. Мама все чекала на деокупацію. Вона говорила: “Ось-ось, ще трохи – і все обов’язково закінчиться”. Вона вже давно ніде не працювала через травму руки, майже нікуди не ходила. Допомагала тільки літнім сусідам у під’їзді. Але навіть собак привчила не виходити з дому. Мама поводилася тихо, ні з ким не сперечалася. Але в соцмережах активно писала. І, напевно, хтось доніс на неї, що вона – дружина українського військового. І у квітні 2023 року вона зникла. Ми нічого не знали про неї понад рік. Не знали, чи жива вона. Але я так і думала, що вона – в полоні.

Як ми зараз уже знаємо, її забрали просто з дому, всі речі перевернули, шукали якісь докази, телефони. Перший час її і ще кілька людей тримали в ямі. У звичайній виритій у землі ямі. Коли йшов дощ, цю яму затоплювало водою. Там нічого не було. Вона провела там кілька місяців. Ми знаємо кілька людей, які були разом із нею, їх потім повернули в Україну. І вони кажуть, що мама дуже смілива. Вона всіх там підбадьорювала. Вони були з нею там як одна сім’я.

Як мама пише в листах, її там били по голові, говорили, що Україна вже програла, морили голодом або давали прострочену їжу. Мама сильно схудла. Потім її перевели в підвал. Вона розповідає, що когось у цих підвалах катували до смерті. Вона постійно чула крики тих, кого катували. Про те, що мама в СІЗО, ми дізналися тільки влітку 2024 року. Мене знайшов адвокат іншої жінки і повідомив, що мама перебуває разом із його підзахисною в одному місці. Тоді я змогла їй написати і передати якісь речі, бо в мами нічого не було – ні одягу, ні засобів гігієни, ні нормальної їжі. Вона просила передати їй хоч щось – кросівки, каву, кип’ятильник.

Але потім жінку, яка нам допомагала з передачами, зупинили на посту, коли вона вкотре їхала з Криму до Мелітополя і почали допитувати. Її протримали там три години, говорили: “Ви знаєте, яка в неї стаття? Чому ви відправляєте їй посилки? У вас діти в машині. Ви маєте головою думати або будете сидіти поруч із нею”.

Маму звинуватили у шпигунстві. Нібито вона передавала якісь дані про російських військових вітчиму. Він військовий. Але це неправда. Мама нікуди не ходила, все, що їй інкримінували в підсумку, було у всіх місцевих групах у публічному доступі. Але в червні 2024 року Запорізький обласний суд засудив маму до 13 років колонії. Просили взагалі 18 років їй призначити.

За весь цей час у мами сильно погіршилося здоров’я. У неї дуже сильно болить шлунок, зір погіршився, вона каже, що начебто пелена перед очима, вона толком нічого не бачить. Дуже сильно болять руки, суглоби. Почалися проблеми з пам’яттю. Потім її відправили на етап. Зараз вона перебуває в ІК-15 у Самарській області. Я дуже сподіваюся, що їй не доведеться провести там весь термін. Я вже зараз думаю, як ми будемо її лікувати, відновлювати. Ми всі дуже сподіваємося на обмін. Перед кожним обміном ми чекаємо, що ось зараз зателефонує невідомий номер, і мама скаже, що вона повернулася. Щоразу чекаєш, думаєш – ось зараз. Але ні. Мама пише, що дуже хоче повернутися в Україну. Дуже сумує за нами. Мріє, як поїде на наше Азовське море.

“Тебе навчили обходити поліграф натовські інструктори”

Віра Бірюк, політв’язень, повернулася в Україну в результаті обміну

Мене звуть Віра Бірюк. Я жила в селі Бахмутівка в Луганській області. Під окупацію ми потрапили одразу ж. 26 лютого 2022-го Росія оголосила, що ми увійшли до складу Російської Федерації. І на початку березня в нас почалися вибіркові “фільтраційні заходи”. Списки для фільтрації подала голова місцевої сільради Тетяна Юрова. Там були переважно сім’ї українських військовослужбовців.

Я не працювала, була в декретній відпустці, доглядала лежачу маму. До нас прийшли, бо в мене брат служив в українській армії. Зайшли чотири чоловіки з автоматами, питали, де брат. При цьому всі знали, що він уже понад вісім років не живе вдома. Але провели обшук, зажадали всі телефони на перевірку. Шукали його військову форму, українську символіку. Їх цікавила його актуальна фотографія. Потім вони пішли.

Мене затримали в ніч на 4-те вересня 2023 року. Я досі не розумію, як вони потрапили в будинок, не зламавши замок на вхідних дверях.

Я прокинулася від того, що мене піднімали під обидві руки люди в балаклавах. Опускаю погляд – на мені червона цяточка від прицілу. І жодних пояснень не було. Там же вони почали ставити запитання: “Де телефон, скільки в тебе телефонів, де родичі, де мама, де діти?” Якщо їм не подобалися мої відповіді, вони починали відразу ж мене бити.

Останнє, що я побачила, як до будинку під’їхали білі мікроавтобуси. Потім мені зав’язали очі, посадили на підлогу в машині, і ми поїхали. Мене відвезли, як я вже потім дізналася, у Луганськ – у колишню будівлю СБУ, зараз це будівля ФСБ. Там мене повели на новий допит, у підвал. Мені ніхто нічого не пояснював, просто говорили, що я – український шпигун.

У підвалі мене посадили на стілець, примотали до нього скотчем і почали ставити запитання. Якщо відповідаєш, отримуєш розряд струмом. Немає відповіді – теж отримуєш розряд струмом. Відповідаєш правду, але вони думають, що це неправда, отримуєш розряд струмом. У підвалі мене запитували: де я виросла, яке в мене громадянство, скільки в мене телефонів, з ким я спілкувалася з української армії? Усе це тривало з ночі і до п’ятої години вечора наступного дня. Потім мене змусили підписати якісь документи. Мої очі все ще були зав’язані і я не бачила, що підписую. Тільки відкрили одне око, щоб я змогла поставити підпис.

Потім мене привезли в слідчий комітет до слідчого. Там мені сказали, що сидіти я буду довго, але якщо визнаю провину – то трохи менше. Я попросила їх повідомити родичів про моє затримання. На що мені відповіли: “Не потрібно нічого повідомляти, ніхто дзвонити нікуди не буде, і свого адвоката наймати ти не будеш”. У мене був адвокат за призначенням.

Наступний місяць мене тримали в ІТТ без санкції суду. Туди мене привезли того ж вечора. Співробітники, які приймають, почали говорити, що вже пізно і їм нічим мене годувати. Тоді їм відповіли – що нічого страшного, завтра погодуйте, ми теж її не годували. Потім відвели в оглядову кімнату і сказали роздягатися догола і присідати. Усе це при співробітниках-чоловіках.

Наступного дня мене повели до начальника ІТТ. Перед цим знову змусили роздягнутися і пройти огляд. Навіть гумку для волосся забрали. Начальник ІТТ повідомив мені, що я як дівчинка зобов’язана займатися прибиранням на території, і, відповідно, я маю вранці мити підлогу в коридорі, в обід – мити на другому поверсі. Ще потрібно прибирати на вулиці, у дворі.

Через тиждень мене повезли на поліграф, знову в будівлю ФСБ. Сказали, що поліграф потрібен їм, щоб вони “знали, як до мене ставитися”: “Якщо будеш говорити правду, то бити тебе щодня ми не будемо. А будеш брехати – продовжимо бити”.

Основними питаннями були: чи є я співробітником Служби безпеки України і чи зверталася я до СБУ, щоб передавати їм дані. Моя відповідь була ні. І це була правда. Потім мене відвели в кабінет до співробітника, який мене скрізь супроводжував. Він тоді сказав, що поліграф я пройшла, тому що “мене натовські інструктори навчили”. До суду для санкції на арешт мене відвезли тільки на початку жовтня. Тоді ж мені висунули обвинувачення в замаху на вбивство.

<Вірі висунули обвинувачення в замаху на вбивство голови митного комітету республіки Юрія Афанасьєвського. Нібито вона привезла смартфон із вибухівкою в Луганську область і передала його Афанасьєвському. Від вибуху тоді постраждав його син, який відкрив коробку з телефоном, повідомляє -The Insider>.

Усе звинувачення було притягнуто за вуха. Усе будувалося на тому, що я перебувала десь недалеко від того місця, [де Афанасьєвському передали телефон].

Наступні 11 місяців я провела в СІЗО. У першій камері я сиділа з дівчинкою з України – Оленою Ситник. Її теж звинуватили в шпигунстві, а потім засудили на 11 років. Вона зараз відбуває покарання. До цього вона рік просиділа на підвалі, і родичі не знали, де вона. Тому що ніхто твоїм родичам не повідомить, де ти, поки ФСБ не дозволить.

<Віра Бірюк, як і багато інших затриманих українців, опинилася без зв’язку з родичами, не мала навіть звичайних предметів гігієни та змінного одягу. Усе це можна або купити в тюремному магазині, або отримати в посилках, – -The Insider>..

Я була одягнена в те, у чому мене затримали. Здається, що це дрібниці, але це буквально нічим помитися і нічим витертися. Тільки наприкінці жовтня [коли продовжували арешт у суді] на запитання, чи довіряю я суду, я відповіла: “Як я можу довіряти, якщо ви приховуєте мене від моїх родичів? Ви можете переодягнутися, а я ні! На вулиці холодно, листопад починається, а мене сюди привезли в тонких лосинах, футболці і без шкарпеток. Я так на вулицю виходила”. І після цього вони реально дозволили моєму адвокату [за призначенням] повідомити моїм родичам, де я.

Потім мене перевели в камеру з жінкою із шизофренією. Вона свою дочку вбила й онуку викинула з балкона. У неї були напади ночами. Я прокидаюся, а вона сидить на верхній полиці навпроти мене, гола, а в руках кип’ятильник. І починає скакати як амазонка. Я кличу охорону, стукаю у двері: “Врятуйте, допоможіть!” Але охоронці кажуть: “Терпіть, що ми зробимо”. Її забрали на примусове лікування тільки наприкінці грудня 2023 року.

Тоді мене перевели в камеру з дівчиною, її звали Настя, вона була сепаратистка, виступала за незалежність невизнаних республік. З нею ми сиділи до кінця травня. І потім я потрапила до жінок, які звинувачувалися в розповсюдженні наркотиків і були фанатками Путіна. У них були його портрети. Вони молилися вранці та ввечері й цілували ці портрети.

Про те, що мене відправлятимуть на обмін, мені повідомили заздалегідь, навіть до того, як винесли вирок. 27 серпня 2024 року в мене цілий день тривало слухання, і 28 серпня винесли вирок – 15 років колонії. Одразу після цього мене почали готувати до обміну. Спочатку викликали фотографа, зробили фотографії. Потім відвели в санчастину на огляд. Віддали мої речі з посилок, які не були схвалені адміністрацією. Сказали – що вночі мене заберуть. Ближче до сьомої вечора до нас у камеру завели ще одну жінку, сказали, що поїдемо з нею разом.

Але в камері була напружена обстановка. Ті жінки, фанатки Путіна, стали між собою говорити: “Чому ми на Путіна молимося, а додому їде вона? Вона явно там не буде сидіти”. І одна з них, Уляна, каже мені: “Ось тебе на обмін забирають, а ти поцілуй дядю Вову за те, що тебе обміняють”. Я речі збираю, намагаюся не звертати уваги. А вона знову почала: “Пора цілувати дядю Вову”. Я кажу: “Додому приїду і там свого дядю Вову і поцілую”.

Я чула історії, що когось на обмін забирали, возили, а потім повертали назад у камери. Але в мене така впевненість була, що це точно обмін і назад ми не поїдемо. Везли нас три дні: спочатку до Ростова-на-Дону, потім до Воронежа, потім до Брянська і тільки потім на кордон. Коли ми побачили у вікна із СІЗО ці автобуси, то зрозуміли – це точно обмін.

Мені стало прикро, коли ми побачили полонених з іншого боку – вони стояли задоволені, нагодовані. І наші хлопці – всі худі, замучені, ледве пересуваються. Але, звичайно, була радість опинитися вдома, на волі.

“Нонна важить лише 30 кілограмів, ліки, які ми передаємо, їй не дають”

Нонну Галку (46 років) затримали в липні 2023 року. У грудні 2024 року Ростовський обласний судзасудивїї до 15 років колонії за звинуваченням у шпигунстві. Такий самий термін було призначено її племіннику Віктору Мешнякову. Обвинувачення стверджувало, що жінка надсилала дані про російських військових своєму синові.

Ірина, кума Нонни Галки

Нонна жила в місті Дніпрорудний у Запорізькій області. Там вона і потрапила під окупацію у 2022 році. Ми не кровні родичі, я кума – хрестила її молодшу дитину. Але вона мені дуже дорога. Я майже відразу ж виїхала з окупації, але Нонна залишилася. Зв’язок із нею був дуже поганий. Але ми іноді листувалися. У неї був цивільний чоловік і двоє неповнолітніх дітей: від першого і другого шлюбу. Чоловік забороняв їй виїжджати. А потім у червні 2023 року вона зникла, а разом із нею – її сестра Наталя і племінник Вітя.

Нонна Галка

Я стала її шукати: писала листи в усі організації. Я так і думала, що її забрали. Я писала в Дніпрорудний у РВВС, там мені відповіли, що в них такої немає. Але така громадянка перебуває в Криму і працює на швейній фабриці. Я надіслала запит на цю фабрику: там мені сказали, що такої [працівниці] у них ніколи не було і вони про неї не чули. Мене водили за ніс вісім місяців. Ніхто про неї нібито ніде не чув.

Через чотири місяці ми знайшли її сестру Наталю – у морзі. Вона була вся побита, змучена, сива. Тіло було в такому стані, що її не можна було ховати у відкритій труні. Її просто замучили до смерті в підвалі. У морзі сказали, що вони просто знайшли тіло, а офіційну причину смерті вказали – серцева недостатність.

А про Нонну взагалі тоді нічого відомо не було. І в якийсь момент я вже не вірила, що ми знайдемо її живою. Тобто серцем вірила, а розумом – ні. Але через вісім місяців ми дізналися, що вона в СІЗО в Ростові і скоро буде суд.

Зараз ми знаємо, що після затримання її півроку тримали “на підвалі”. Напевно, вона проходила такі самі тортури, як її сестра. Їх змушували зізнатися в тому, що вони нібито передавали інформацію про [російських солдатів], їхні позиції, коригували вогонь. Усе це тому, що син Нонни і син Наташі служили раніше в ЗСУ. Але на той момент це вже була невірна інформація. Нонну звинуватили в шпигунстві, хоча вона була вже громадянка Росії.

Нонна пише листи. Але багато писати не можна, там же цензура. Вона все дізнається набагато пізніше. Наприклад, у лютому померла її мати, а вона дізналася про це тільки в травні. Багато інформації до неї взагалі не доходить.

Зараз її відправили на етап. Куди везуть, ми не знаємо. Ми сподіваємося, що як вона доїде до колонії, зможе з нами зв’язатися. Нонна – це людина після двох операцій на шлунку. У неї завжди були проблеми з вагою, а зараз вона важить лише 30 кілограмів. Це просто жах. У СІЗО їй не дають ліки, навіть ті, які вдається передати. Їй потрібне лікування, але це нікого не хвилює.

Ми дуже сподіваємося на обмін. Я прокидаюся і засинаю з цією думкою. Але зараз цивільних мало змінюють. Але ми все одно дуже розраховуємо, що заберемо її, повернемо додому. Потім доб’ємося повернення дітей. Зараз її хлопчики перебувають з її колишнім цивільним чоловіком. Він не виходить із нами на зв’язок. Усіх ігнорує.

Це дуже страшно. Діти залишилися без матері. Бабуся померла, тітка померла. Забрати їх звідти просто нереально без Нонни. Я в усі організації пишу – і в ООН, і в Червоний Хрест, де тільки можна, тільки щоб її поміняли, бо вона там не виживе.

Коментарі адвокатів

Микола Полозов, адвокат і співзасновник громадської організації “Пошук. Полон” у коментарі The Insider, розповів, що, за даними омбудсмена України, Росія утримує близько 16 тисяч осіб – мирних українців. “Російська влада спеціально придумала нову термінологію: їх затримують “за протидію СВО”, – каже Полозов. – Це означає фактично створення секретних в’язниць, де тримають тисячі людей без судових рішень і без зв’язку із зовнішнім світом. Ці люди де-факто перебувають у СІЗО або в колоніях, які переобладнані для утримання військовополонених. Вони можуть сидіти місяці, можуть сидіти роки”.

Фактично будь-які звернення до ФСВП не дають жодних результатів. “У нас в організації “Пошук. Полон” було багато випадків, коли з приводу зниклої безвісти людини направляли запити до Міністерства оборони – і там відповідали, що так, вона жива, її затримано “за протидію СВО”, вона перебуває на території Росії, але де саме – не повідомляють”, – каже адвокат:

“Російська влада намагається максимально приховати цю інформацію, всіх заплутати. Тому дуже часто українців тасують – тобто переводять з однієї такої установи в іншу з мішком на голові. Не кажуть заздалегідь, куди їдуть, або обманюють: наприклад, саджають в автобуси, кажуть ну все, поїхали на обмін. І просто перевозять в інше місце. Так знущаються”.

Євген Смирнов, адвокат “Першого відділу” солідарний із колегою: “Ці люди проходять у цих підвалах найжорстокіші тортури. Усіх катують електрикою, когось просто б’ють, когось підвішують, когось піддають сексуалізованому насильству. Є випадки, коли просто на очах у членів сім’ї, тобто змушують, наприклад, дружину дивитися, як її чоловіка ґвалтують. У цих тортур немає якихось цілей. Вони показово вибивають визнання провини в тому, що нібито передавали якісь дані українським спецслужбам”.

“Зазвичай в обвинувачення лягає банальне листування з родичами або публічні дані із соцмереж, – підкреслює адвокат. – Наприклад, людина могла в листуванні розповідати: ось у нас учора був приліт ракети, ми тут усі перелякалися, така подія сталася”.

“Мабуть, єдине, найшвидший результат, на який можна розраховувати, – це обмін. Усі говорять останній місяць про те, що готується обмін цивільних полонених. Про це говорять у російських колоніях. Про це ходять чутки серед правозахисників, і ми всі цього чекаємо”, – резюмує адвокат.

Джерело:   The Insider